— Що стоїть?
— Стоїть, каже.
— Мабуть, думає вона, сусід, прийшов потрахатись. I, значить, хапає порожній фугас з-під шампанського і запускає мені прямо в череп.
— Ати?
— Ну, я знепритомнів. Упав, значить, у крові весь. А ця сука п'яна, уяви, підбігає до іншої і давай її будити, вставай, говорить, треба його, ну, себто мене, в'язати. I вона встає, прикинь, і вони мене в'яжуть простирадлами по руках і ногах.
— Так вона ж тебе знала, ну та, інша.
— Да вони вгашені обидві зранку, суки, я ж кажу! Вони якоїсь фігні нажерлись, а потім ще водяра. Як та сука з балкону назад потрапила — не уявляю. Вони одна одну вже не впізнавали.
— Ну?
— I, значить, в'яжуть мене і затягують у ванну, кинули і пішли спати.
— Да...
— А зранку, значить, одна з них, та, що з балкону вийшла, ясна річ, вже нічого не пам'ятає і попхалась у ванну митись. Причому, тварина, світла не вмикає, навпомацки лізе. Залазить, значить, до ванни, а там я...
— Водка, ти розумієш, вона жінок глушить, вони як риби стають.
— Я колись контролерку в трамваї зустрів, так вона зі своїм компостером ходила.
— Не пизди.
— Що — не пизди? Серйозно — йде баба, п'яна сто пудів, я їй свій талончик даю, а вона звідкись із кишені дістає компостер, уявляєте?
— Свій компостер, мабуть, прикольно мати.
— Точно.
— Да...
— Я пробував колись зняти в трамваї. Вночі якраз їхав, нікого не було, ну, я давай його виламувати, розпоров руку, уявляєте, кров тече на всі боки, а тут контролери заходять.
— Суки.
— Ну, і зразу до мене, в принципі я там сам їхав, більше нікого. На хуя, говорять, компостер ламаєш.
— Ати?
— Що я? Кажу, не ламаю я нічого, хотів, кажу, талончик прокомпостувати, а ваш траханий компостер мені руку зажував. О, кажу — дивіться.
— Круто.
— Да...
Какао, неповороткий і спітнілий, в цій компанії добре назагал почувається. Маленька кімнатка, в якій вони сидять, наскрізь прокурена і пропахла кавою, горнят на всіх не вистачає, вони пускають по колу першу каву, потім другу, передають горнята з рук в руки, потім передають шматки білого хліба, після години перебування в цій кімнаті їхній одяг, і їхнє волосся, і вони самі пахнуть тютюном і хлібом, хлібом навіть більше. Какао витирає рукавом спітніле чоло, ти що, сміються всі, Какао, це ж твій вихідний костюм, нічого — Какао червоніє — нестрашно, виперу, ну да, сміються всі далі, ти вже другий рік обіцяєш, бери хліб, Какао бере з рук друзів свіжий білий хліб і далі слухає байки, він готовий бути з ними хоч весь час, йому з ними добре, ділять разом із ним хліб і цигарки, і головне — його ніхто не проганяє. А в наш час ти ще пошукай компанію, яка терпітиме тебе кілька днів у твоєму пісочному костюмі, який ти не переш уже другий рік, якщо не третій.
Какао дещо затовстий для цієї компанії, і в костюмі своєму виглядає стрьомно, але костюм йому подобається, не знаю, де такі костюми продаються, Какао його десь таки знайшов, вважає, що костюм стильний, він поведений на таких штуках, Какао чи не єдиний із моїх знайомих ходить до перукарні, користуеться якимось підарським гелем, навіть годиться час від часу, хоча на користь йому це не йде. їх набилось в кімнату чоловік шість, сидять і слухають Малого Чака Бері, той розповідає, як він святкував свій день народження, історія всім подобається, Какао слухає з відкритим ротом, йому особливо сподобалось про білизну різних кольорів, він пробує собі це уявити, але не може. Малий Чак Бері натомість пускає по колу ще одну папіросу і раптом говорить — Какао, розкажи ти що-небудь, всі погоджуються — да, Какао, давай, розкажи нам що-небудь, що ти сидиш мовчиш, нам же теж цікаво, давай, розкажи нам що-небудь, о — розкажи нам про своїх баб, всі сміються, да, кричать, Какао — давай, розкажи нам про своїх баб. Какао знічується, він все таки відчуває себе не зовсім впевнено, вони — команда, а він так — просто зайшов до них у гості, але йти геть йому не хочеться, тому він думає, що розповісти, так, щоб воно було про баб. Про баб. Баб він бачить переважно по телевізору. Може, їм про телевізор розказати.
До кімнати вбігає хтось із адміністрації, все, — кричить, — ходім, ходім, скоріше, час починати, і вони починають підійматись і виповзають у коридор, йдуть вервечкою, один за одним, дожовуючи хліб, добиваючи папіроси, Какао тягнеться за ними, вони переходять якимись закамарками, всюди стоять щити з агітацією, на стінах висять вогнегасники, нарешті вони виходять на світло, хтось повертається до Какао і каже — давай, друг, почекай нас тут, добре? ми недовго. А скільки це триватиме? — питається Какао, та пару годин, може, трішки довше, давай, — сядь он під стінкою і почекай. А можна я послухаю? — питається Какао, послухай, — говорить хтось, — послухай, але в принципі тут не дуже цікаво — так, хуйня повна. Какао лишається тільки повірити їм на слово.
Зал забитий, зібралось більше двох тисяч чоловік, хто прийшов пізніше — стоять в проходах, штовхаються під сценою, публіка стрьомна — студенти, пенсіонери, військові, інваліди, інвалідів особливо багато, ну, це зрозуміло, є навіть бізнесмени, в костюмах ядучих кольорів, ну и так далі. Коли вони виходять, зал радісно вибухає, інваліди починають кричати якісь свої мантри, їм махають руками, посміхаються, навіть пару букетів полетіло на сцену, вони виходять і не поспішаючи беруть до рук інструменти, підключаються, хтось щось показує звуковикам, мовляв, дайте мене більше, хтось відкриває пляшку з мінералкою, народ і далі скандує, влаштовуючи собі невеличке свято, але вони не надто на це ведуться, всі розуміють у чому тут річ, хто тут насправді головний і чим все це закінчиться, і коли розігріті інваліди починають співати хором, і на них вже майже ніхто не зважає, з'являється він —
10.00
Преподобний Джонсон-і-Джонсон, сонце на затуманеному небосхилі нового американського проповідництва, зірка найбільш масових приходів на всьому Західному побережжі, лідер Церкви Ісуса (об'єднаної), поп-стар, який вправляє мізки всім, хто цього прагне і хто прийшов до нього цього літнього дощового ранку, просто посеред тижня, преподобний Джонсон-і-Джонсон плювати хоче на всі ці умовності, він не старовір який-небудь, аби відправляти свої служби лише по вихідних, що за гівно, говорить він, що за старообрядне гівно, і всі з ним погоджуються. Він приїхав до міста пару тижнів тому, принаймні так написано в прес-релізі, котрий роздають усім на вході, винайняв кіноконцертний зал на місяць вперед, набрав музикантів і ось вже четвертий день їбошиться тут, проповідуючи аборигенам слово боже, аборигенів набивається щоразу більше, преподобний має фантастичних агентів, усі міські газети ще за місяць до його приїзду почали про цей приїзд писати, листівки з його усміхненим американським їблом роздавались на заводах, базарах і в банках, в перший же день по приїзді він дав інтерв'ю на найпопулярнішому міському тіві, і на превелике здивування глядацької аудиторії навіть говорив більш-менш пристойною державною мовою, набираючи триочкові просто на порожньому місці, говорив, що має місцеве коріння, але загалом є васпом, себто стовідсотковим білим з Техасу, не дивно, що преподобного обговорювало ціле місто, під час першої проповіді в залі було кілька телекамер, всі більш-менш оперативні канали вважали за доцільне сказати, що перша проповідь преподобного Джонсона-і-Джонсона, про котру так довго говорили більшовики, відбулась, все кльово, дорогі харків'яни, ви просто мусите це побачити, тим більше — вхід халявний, плюс всім роздають безкоштовні календарики з фізією преподобного, служби проходитимуть щодня до кінця червня, початок о десятій, тринадцятій та сімнадцятій нуль-нуль, без вихідних.