— Яких міліціонерів? — не розуміє ведучий.
— Не важливо, — кажу, — але річ не в цьому, знаєте? річ у тому що все одно це нічим хорошим не закінчиться, просто тому, що я не можу собі уявити нічого хорошого там — попереду, там просто не може бути нічого хорошого, тому що якщо його — цього хорошого — не було раніше, то чому воно мало б з'явитись у майбутньому, скажіть мені, чому? Його там просто не може бути, ми просто просуваємось собі навпомацки, як електричні скати під водою, навіть не вірячи, що нам справді кудись потрібно просуватись.
— Да? — знічено говорить ведучий. — Ви знаєте, це дуже цікаво.
— Що тобі цікаво? — не розумію я.
Ось оце все, що ви нам тут розповіли. Ось бачите, шановні радіослухачі, — звертається він в космічну пустоту, — приблизно про це саме я й говорив вам увесь цей час. Тож на цій оптимістичній ноті і закінчує свою роботу наш молодіжний канал, і я — його ведучий хррррр хрррррррр. А ви, — звертається він, схоже, особисто до мене, — зачекайте ще, будь ласка, хвилинку, вам — як автору найбільш цікавого питания, ми із задоволенням вручимо приз, люб'язно наданий нам нашими колегами із лондонської редакції — випущений у Великій Британії останній альбом Степана галябарди "Мамин сад".
— Як-як? — питаюсь.
— Сад. Мамин сад, — говорить ведучий. — Через "ее", — для чогось додає він.
Лунають прощальні акорди, ефір поступово стихає, в слухавці чується якесь шарудіння, потому хтось, поквакуючи, прикладає її до свого космічного вуха.
— Алло, — чую я знайомий голос, але вже ближче.
— Алло, — погоджуюсь я.
— Ви ще тут?
Я озираюсь на Васю, той притулився до прикольної радіоли і водить пальцями по підсвічених лампами назвах радянських столиць, зокрема, зчищає нігтем слово "Прага", чомусь саме Прага,
— Так, — кажу, — ми ще тут.
— Ви знаєте, — говорить ведучий, — вибачте, що я вас затримую — насправді у мене немає ніякого альбому.
— Слава богу, — кажу.
— Вірніше, він у мене був, але я його ще минулого тижня подарував нашим спонсорам. Вони нам пообіцяли профінансувати ремонт офісу, і я хотів зробити їм приємне. Подарував альбом.
— О господи, — кажу.
— Я просто хотів у вас запитати, якщо ви не проти, звичайно. Можна?
— Можна, — кажу.
— Скажіть, ви що, справді п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?
— Ну, правда, — кажу невпевнено.
— Серйозно?
— Ну.
— А в мене, — говорить він із сумом, — ніколи разом не виходило. Або водяра, або драп, розумієте?
— Головне звикнути, — кажу.
— Ну, але як ви себе при цьому почуваєте?
— Як почуваємо? — питаю.
— Так — як ви себе почуваєте?
— Знаєте, — кажу, — я себе почуваю, як ріка.
— Як ріка?
— Так, як ріка, що тече проти власної течії.
Після цього ведучий відразу кладе слухавку — мовчки і трагічно.
20.06.93 (неділя)
0.05
— Спати хочу.
— В електричці поспиш.
— Ага, — кажу. — В електричці. Там же зараз повен вагон дембелів буде. Або грибників. Або міліціонерів.
— Повен вагон міліціонерів? — скептично перепитує Вася. — Ну, не знаю, не знаю.
— Ладно, пішли, — кажу і ми збираємось виходити.
Какао відчиняє нам двері, ви зрозуміли? перепитує — до Кінцевої, там пересядете, вийдете на Вузловій і там вже зовсім поруч, пару годин, — додає він і соває нам якусь брошуру, що це за гівно? питається Вася, візьміть, каже Какао, і хай откровення господнє буде з вами. От мудак, говорить Вася, вже коли двері за нами зачиняються, ага, — кажу, мудак, ми спускаємось вниз і вже на першому поверсі біля ліфта бачимо тіло Собаки, Собака, кричу я, слухай, він, здається, таки помер, да почекай, заспокоює мене Вася, підходить до собачого тіла і перевертає його догори обличчям, Собака весь зариганий, але ще живий, ще б трішки, і він би, мабуть, таки помер, захлинувся би власними ригаками, справжній тобі Гендрікс, що тут скажеш, як би він потім перед господом постав би — зі своїми білими шнурівками на військових черевиках і весь обриганий, ми його підіймаємо, Собако, говоримо, Собако, прокидайся, він приходить до тями, навіть пізнає нас, я заблукав, каже, вийшов, водяру купив, повернувся — а куди йти не знаю, сидів тут, чекав, що хтось із вас вийде, а водяра де? питається Вася, водяру я випив, каже Собака, дощ пішов, холодно було, я ж думав, ви вийдете за мною, ладно, — розчаровано каже Вася, ти можеш іти? да, все нормально, — Собака підіймається, і ми виходимо на Гоголя.
0.30
— Що робити будемо? — питається Вася.
— Поїхали додому, — кажу.
— А Карбюратор?
— А що Карбюратор? 3 Карбюратором усе гаразд. А цей ось точно нікуди не доїде. Не будеш же ти його тягнути на собі аж до Вузлової?
— Все нормально, — каже Собака. — Я в нормі. Я доїду.
— Може, краще додому? — питаюсь.
— Ні, — говорить Собака. — Тільки не додому.
— Ладно, — кажу. — Але як ми туди доїдемо. Бабок все одно немає.
— Треба було в цього мудака позичити, — говорить Вася.
— Не хочу я в нього позичати, — кажу.
— Ну, так що робити?
— Слухай, — раптом каже Собака, — тобі ж Маруся щось за Молотова давала.
— Точно, — кажу. — Я зовсім забув. — Я лізу до кишені і дістаю звідти досить-таки нормальну двадцятку. — Прикол, — кажу. — У нас, виявляється, є купа грошей. Тільки треба їх десь поміняти. I при цьому відразу не витратити.
0.45
Ми здаємо нашу двадцятку в кіоску неподалік, і ще навіть не встигаємо перерахувати суму в національному грошовому еквіваленті, як на нас натрапляє наряд. Навіть документа не запитали. Колообіг води в природі.
1.25
— Синок?
— Миколо Івановичу...
— Я ж тобі казав, щоб такого більше не було.
— Миколо Івановичу, я зараз поясню.
— Що ти мені, блядь, поясниш?
— Миколо Івановичу...
Ладно, каже Микола Іванович патрулю, я їх забираю, це з тобою? питається він у мене і показує на Васю з Собакою, зі мною, кажу, зі мною, і цей обриганий, показує він ще раз на Собаку, з тобою? зі мною, кажу, ну ладно, пішли до мене, я їх забираю, каже він ще раз патрулю, поговорю з ними в МОЄМУ кабінеті, ясно? Товаришу каштан, каже патруль, ми ж їх, типу для плану, пішли на хуй, каже їм Микола Іванович, ясно? ясно, печально каже патруль і йде далі на полювання, план все-таки.
— Значить, так — ви двоє сидіть тут, в коридорі, і чекайте. А ти, — показує він на мене, — за мною.