8.30
На кінцевій 38-го стоїть Вася Комуніст, стоїть біля кіосків і притримує руками джинси. Привіт, кажу, що з гобою? Та, — каже Вася, від потягу відстав. Де твої шнуровки? А, — кажу, — загубив. Ясно, — каже Вася, — вип'ємо? Ага, — кажу, — тільки я без бабок. Микола Іванович все забрав. Який Микола Іванович? — питається Вася. Плоскіх, — кажу. Який-який? Плоскіх. Ясно, — каже Вася, — ну пішли, у мене є. Чим від тебе пахне? — питається він знову. — Невже коньяком? Клопами, — кажу. Якими клопами? Довго розповідати, — кажу. Ясно, — каже Вася.
Як твій бізнес? — питаюсь я, вже коли ми взяли. А, — каже Вася, — ніяк. Вирішив підв'язати. Що так? — питаюсь. Та ти розумієш, — каже Вася, — в цій країні чесно займатись бізнесом неможливо. Ще й бакс блядський скаче. Ясно, — кажу.
8.47
Вдома ми знаходимо нашого друга Собаку Павлова. Привіт, каже Собака, мов так і треба, — ви що — побухати принесли? Побухати, Собака, — каже Вася, — побухати. А що саме? — принюхається він, — невже коньяк? Хуяк, — кажу я йому, — а ти де був? На футболі, — каже Собака, — вчора цілий вечір там протовклись, і хоч би яка радість. Ну, і ми вже нікуди не виходимо, все-таки давно не бачились, є про що поговорити, що вже там.
— Собака, — питаюсь я, — а як хоч зіграли?
— Хто зіграв? — не розуміє Собака.
Частина перша
ЧИЄЇ СМЕРТІ ТИ ХОЧЕШ НАСАМПЕРЕД
9.15
Ця лірична історія починається з того, що перед нашими дверима з'являється чувак в синьому плащі, з пластиковим кейсом, і довго крутить в руках папірець, дивиться, чи вірна адреса, чи туди він потрапив, чи ніхто його не намахав, коротше — понурий, зневірений чувак, ще кейс цей, взагалі — не знаю, де такі люди беруться, і куди потім їх списують. Нарешті, він зважується, стукає в двері, заходить і бачить всіх нас — мене, Васю Комуніста і нашого друга-Собаку, від нас пахне ранковим бухлом і вечірньою блювотою, ранок трудового дня, одним словом, чувак знову починає крутити в руках папірець, ти хто? — питає Собака, він найбільше з нас трьох лякається, оскільки після вчорашнього прощання слов'янки, себто після того, як він рибиною вислизнув із неумілих рук Вови й Володі, саме на його короткострижену голову мали би посипатись неприємності, ось він і думає, раптом це за ним, хтось із редакції, скажімо кіллер, хто їх знає, хто там у цих підарасів у штаті є, газета багата, могли в принципі винайняти за погодинним тарифом найманого вбивцю із колишніх інтелігентів, скажімо, він там ще вчора працював інженером в інституті, а тут дефолт і безробіття і велика країна розвалилась на шматки, ось він і пішов у кіллери грачувати, Собаку стрьомає, це вже точно, і в кімнаті западає мовчанка.
— Мене звати Роберт. Дядя Роберт, — каже чувак, ховаючи нарешті папірець. — А де Саша?
— Яка Саша? — питаюсь я. Може я щось пропустив і в нас тут встигла завестись якась Саша. Тоді це наш спільний кіллер.
— Ну, Саша, він же з вами має жити. Це ж, — говорить він, знову дістає свій папірець і починає його нервово крутити.
Він? — думаю я, — вона що — гермафродит, ця Саша?
— Ну, Саша, — благально, говорить дядя Роберт. — Він же цю адресу вдома лишив, сказав, що тут живе. I про вас розповідав, ну, описував вас, я вас отакими й уявляв собі, — говорить він і дружньо посміхається.
Такими? — думаю я. — Це якими ж? Обриганими?
— А, — першим здогадується Собака. — Це він про Карбюратора говорить, про Сашу.
— А, ну точно, — всі якось раптом попускаються, виявляється, що ніякої Саші тут все-таки не було, а це вже добре. I цей йобаний дядя Роберт, схоже, таки не кіллер, хоча й чогось хорошого сказати про нього теж не можна. Він нам і далі дружньо посміхається, Собака теж починає виявляти до нього інтерес, власне не так до нього, як до його пластикового кейсу, очевидно, — думає Собака, — якщо цей йобаний дядя Роберт приїхав до Карбюратора, — так він думає, — то, мабуть, він привіз йому щось смачне і поживне, не колінвали ж він йому привіз, мабуть, усе-таки щось смачне і поживне, там, — думає Собака, — одеколони або марихуану, зранку краще все-таки одеколони, тільки не колінвали, коротше, ми всі зараз не надто добре розуміємо, хто це такий і про що він з нами говорить. А він говорить:
— Так це ви — друзі Саші?
— Ми, — говорить Собака, не зводячи із кейсу похмільних очей. — Ми друзі.
— А що це ви туг, — питається дядя Роберт, намагаючись ввійти до нас у довіру, — коньяк зранку п'єте?
Мені він після цього чомусь відразу перестав подобатись. Стоїть якийсь притирок з кейсом, пиздить тут.
— Та це вони, — показує Собака на нас. — Ви проходьте, сідайте. Може, чаю?
Чай Собака востаннє пив років два тому, ще в школі. А тут, бач, розбалакався.
— А де Саша? — стурбовано питає чувак.
I тут усі справді думають — а де Саша? якось так сталось, що в останні кілька днів про нього всі забули, я так точно, якось так трапилось, що в кожного своя запара, свої проблеми, ну, знаєте, як це буває — закручуєшся по справах, а потім раптом виявляеться, що не знаєш навіть, де твої друзі позникали.
— Може, на заняттях, — говорю невпевнено.
— Ні, я там вже був, — каже дядя Роберт. — Мені сказали, що у вас занять вже тиждень як немає.
— Серйозно? — питаюсь.
— Так. Порадили тут пошукати, у вас.
— Ну, це правильно, — говорить Вася, щоб якось його заспокоїти. — Правильно. Де ж його ще шукати.
— Собака, — питаюсь я, — а на футболі його з вами не було?
— Ні, — каже Собака. — Хоча, в принципі, — він звертається безпосередньо до дяді Роберта, — я там свідомість втратив, тож добре не пам'ятаю, може, й був.
— А що трапилось? — питаюсь я.
— В Саші біда, — каже дядя Роберт і сідає при вході на свій кейс. Я ще думаю, що він насправді в нього порожній і він його замість стільчика носить.
— Що за біда? — питаюсь.
— 3 батьком.
— Так у нього ж немає батька, — кажу я. — У нього ж вітчим.
— Він йому був як батько, — каже дядя Роберт.
— Та ну, — раптом говорить Собака, — батько i вітчим — це зовсім різні речі. Хоча, — додає, — в принципі один хуй.
— Почекай, — кажу я Собаці. — А чому — був?
— Він загинув, — каже дядя Роберт. — Позавчора.
— Як загинув?
— Застрелився.
— Як?
— В нього рушниця була.