— Санька — подумав Козак. — "Выпуклая и упругая" — вона!
А Надя тихо доторкнулася йому до плеча, спитала:
— Ти звернув увагу? "Из блеска и трепета". Правда ж, гарно? Ти б так зміг сказати?
— Ні, не зміг би.
— І я не змогла б.
Вони обоє замовкли, може, ждали, що й ті, за столом, теж скажуть щось, але звідти линув тільки шепіт, такий гарячий, що здавалося: спалахне й вибухне повітря. Надя злякано блиснула очима, болісно простогнала:
— Читай, Веню!
— Що ж читати?
— Ось звідси. До "крыл", а тоді "и вдруг".
Вона справді знала в цих книжках кожне слово.
Голос Козакові дрижав і зривався, коли він читав про таємниче й страшне, вже й не сподіваючись, що їхні з Надькою зусилля знадобляться, щоб покінчити з незлагодою, яка неправедно запанувала тут і мучить їх усіх, терзає, знетямлює.
"Ветер пошел по церкви от слов...".
Чи можна порятуватися в словах? Всі в них вірять і водночас нехтують ними то через незнання, то зі зневаги, то з глухоти й глупоти.
"И вдруг настала тишина в церкви; послышалось вдали волчье завыванье, и скоро раздались тяжелые шаги, звучавшие по церкви; взглянув искоса, увидел он, что ведут какого-то приземистого, дюжего, косолапого человека. Весь он был в черной земле. Как жилистые, крепкие корни, видавались его засыпанные землею ноги и руки...".
— Читай голосніше! — попросила Надя.
Козак напружив голос:
"Тяжело ступал он, поминутно оступаясь. Длинные веки опущены были до самой земли. С ужасом заметил Хома, что лицо было на нем железное".
— Железное, — повторила Надя, і Козак зненацька почув схлипування.
— Чого ти, Надю? — чуло нахилився він над нею, хоч і в самого в горлі стояв плач.
У причілкове вікно, біля якого стояв Козак, затарабанило і голосом Грановського тривожно гукнуло:
— Товаришу сержант! Ви тут?
Султанов, як пружина, вискочив на середину хати, поправив гімнастерку — раз-раз! — пустив великими пальцями попід ременем, зганяючи бганки за спину, поправив пілотку, автомат, бінокль, стукнув підборами:
— На жаль, вимушені... Дякуємо за все... Але служба... Козак, за мною! Не прощаємось... Завтра чи післязавтра неодмінно...
Він уклонився обом сестрам, Санька вискочила з-за столу слідом за ним, хотіла проводжати, але Султанов відтрутив її владним помахом руки.
Надворі їх ждав Грановський.
— Товаришу сержант...
— Так. Слухаю вас.
— Піхота відходить.
— Не зрозумів.
— Рота знялася з позицій. Капітан прислав за вами... Кулеметників од нас зняли. Виходить, ми залишаємось без нікого?
— Спокійно, Грановський, — на ходу кинув йому Султанов. — Без балачок і без паніки!
На вогневій ніхто не спав. Всі кинулися до Султанова, але він спокійно відтрутив їх і пішов униз, до дороги, звідки долинали людські голоси, шерех ніг, дзвякання зброї й амуніції.
Повернувся Султанов за годину. Побачив, що ніхто досі не лягав, гримнув:
— Усім спати! Завтра рано підйом!
— Товаришу сержант, — з темряви промовив Боря Тетюєв, — ми ж нічого не знаємо! Що тут діється?
— Рота змінила дислокацію, — спокійно повідомив Султанов. — Ми лишаємося на рубежі.
— Настороженість у залі, — віднотував Палярус. — З сухарями в безсмертя...
— А кухня? — простогнав Ардаб'єв.
— Переходимо на сухий пайок. Ще запитання будуть? Відбій!
І вже немає нічого, і мовби то й не він щойно лоскотав устами ніжне дівоче вухо, легенько, самими кінчиками пальців доторкувався до вигинистої спини, притискувався м'язистою ногою до м'якого, гарячого стегна. Тільки короткі слова наказу і ніякої чулості, жодних ознак розслабленості, суворість, осхлість серця. Невже людина може так змінюватися? Козак не міг стямитися від усього, що мав пережити за такий короткий час, так і заснув, дивуючись, з тяжким передчуттям нещастя, що не може бути окреслене словами.
Ранок нічим не порушив звичної усталеності їхнього життя. Підйом, фіззарядка, туалет, сніданок (Палярус, розіклавши вогнище, закип'ятив води для чаю, і вони й не відчули відсутності піхотинської польової кухні), але вже після сніданку все змінилося, не було бойових навчань, стройової підготовки, сержантової занудливості й прискіпливості, але й радості в них теж не було, не настало для них розслаблення, заволоділа розтривоженість і напруження майже нелюдське.
— Всім на бойові місця! — скомандував Султанов. — Посилити спостереження за місцевістю! їздові, коней у прикриття!
Суворі команди Султанова не приносили заспокоєння, а тільки викликали ще більшу розтривоженість і непевність. Поки десь поряд стояли піхотинці, а тут прикривали їхню вогневу кулеметники, кожен почувався надійніше, хоч і не бачив тих піхотинців, не знав, скільки їх і де вони. Тепер лишилися самотні перед усім світом.
— Товаришу сержант, — не витерпів Палярус. Де ж це наша піхота?
— Змінила дислокацію.
— Тобто, дала дьору?
— Одставити базікання! Рота зайняла нові позиції.
— Де ж саме?
— В даній місцевості. Може, навіть на острові
посеред Дніпра.
— Здивування в залі. Чому ж їх там не видно? ^
— Вміють маскуватися не так, як ви, рядовий Палярус! І взагалі — розбалакування!
Боря Тетюєв давав настанови Козакові:
— Стеж за моєю рукою. Показую кулак — бронебійний. Махаю долонею — осколочний. Розчепірю пальці — картеч.
— Команди ж будуть. Султанов...
— Заваритися може таке, що ніяких команд не почуєш! Ми ж ні на яку артилерію не схожі. Тільки пряма наводка! Ну, та побачиш сам.
— Думаєш, побачу?
— Можеш не сумніватися. Піхота, думаєш, куди пішла? Вона йде завжди тільки назустріч противнику.
— Коли назустріч, то, може, затримають, відіб'ють?
— Степ надто у вас великий, — зітхнув Тетюєв.
— Та великий...
— Ото і воно.
Очікування росло, мучило невідомістю, неприємне, тяжке, принизливе. Не полишало відчуття, ніби звідусюди зирять ворожі очі, помічають кожен твій рух, вистежують, коли й звідки завдати удару. Султанов не відривався від бінокля, здригався від кожного звуку, був нашорошений, весь мовби аж бринів, як натягнутий лук, і цей настрій його передавався всім, затих навіть Палярус, Грановський уже вкотре перекладав снаряди, ще й ще перевіряв зривачі на осколочних, здмухуючи з чутливих голівок навіть порошинки, які на них могли потрапити.