Володимир Діброва
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ1 1
Свою сорокову річницю Бойко святкує в Америці. Його туди на семестр запросив доктор Когут, теж Юрій або, по-їхньому, Джордж.
Бойко—знаний у певних колах філолоґ, кандидат наук, перекладач, член Спілки письменників. В його доробку—юнацькі поезії, кілька перекладів, книжка критичних статей, монографія з морфології (спільно із групою авторів). З ним—його дружина Люда та дві дочки, дванадцять років і сім.
Бойки хочуть зустріти ці роковини в тісному родинному колі. Але доктор Когут знає, коли в Бойка день народження. Не запроси його—обов'язково образиться, ще й подумає, що вони—невдячні свині.
Тим більше, що дякувати йому є за що. Доктор Когут їм вислав запрошення, підшукав недорогу квартиру й зорганізував Бойку виступи перед діаспорою.
Між собою вони—на "ти". Когут за кавою (Бойко між парами завжди заходить до нього) ділиться своїми задумами. То він хоче закласти якийсь комітет, то щось перекладає, то дбає про когось. А через три місяці на базі Когутової кафедри має відбутися конференція. Задуться міжнародні світила, а наприкінці заплановано середньовічний слов'янський бенкет. Когут натякає на те, що він розраховує на Бойка.
"Звичайно! — каже той. — Мені це дуже цікаво".
Оселилися Бойки за кілька вулиць від Когутів і часто по-сусідському ходять до них. Доктор має дружину й п'ятнадцятирічного сина, але гостям рідко вдається застати їх вдома.
Бойкові дівчата з першого ж разу засвоїли їхнє подвір'я (гойдалки, батут і гірку) та завели дружбу з місцевими дітлахами. Тут мешкають люди з університету, ростуть дуби, клени та щось схоже на наш горіх. Раз на тиждень Бойко згрібає доктору листя (бо йде до зими) і натоптує ним целофанові мішки. А ще вони вдвох розібрали якось за суботу-неділю сарай. Когут мріє на цій ділянці вирощувати навесні помідори.
2
Бойко бере переклад сучасної української прози (останній крик літературного молодняка), над яким нині б'ється Когут, співставляє з оригіналом і стогне. Бо проза й без Когута несе подвійний заряд божевілля (яке лізе, по-перше, з усіх порепин совітського життя, а, по-друге, наганяється джмелями кожного із авторів). Тому твори ці, як їх не обробляй, через свою розхристаність, до перекладу не надаються.
Але Когут цього не знає. Щоранку він чесно сідає за комп'ютер і до п'ятої вечора перетягає слова з однієї іноземної мови в іншу. Аби зберегти букву й пахощі оригіналу, все те, що він не може перекласти, йде у примітки і пояснюється особливостями української вдачі. В решті випадків він покладається на словник. Через що кожна з подоланих ним оповідок відгонить шизофренією. "Дуля"
Оповідання із збірки Володимир Діброва. Збіговиська. Київ: Критика, 1999. Ст. 165-222.
у нього, як і велить словник, це, безумовно, "груша", "Бесарабка" є "жінкою молдаванського роду", а вигук якогось із персонажів "та нащо цей, блін, совок пригрібався?" в його перекладі перетворилося на "чому, млинець, невелика дитяча лопатка зняла верхній шар ґрунту?".
"Блін! — голосить Бойко і біжить до жінки з черговим перлом. — Ну що мені робити?! Тут треба все переписувати!"
"Забудь!" — каже Людмила.
"Що значить "забудь"? Він просив перевірити! Хоче, щоб я йому всі недоліки виправив". "От і знайди йому дві блошки, а більше, скажи, я не бачу. Не встиг, скажи, за цей час так засвоїти мову, щоб відчувати тонкощі".
"Тонкощі?! Це —сором, а не робота. У мене двієшники краще перекладають!" "Це не є твій клопіт".
"Ні, мій! Він мене попросив. Це — питання престижу. Професійної етики".
"Ти що, здурів? Він же тебе зненавидить за таку етику! Нам треба тут до весни перебути. Якщо не він, хто тобі візу продовжить? Та він тут — бог! Він усе може!"
Бойко знищує всі свої олівцеві позначки, лишає для годиться кілька дрібних зауважень і хвалить Когута за те, що той так проникливе відтворив оригінал.
"На жаль,—визнає Бойко, — я ще не опанував мову, тому не можу тебе виправляти. Не маю права".
Когут погоджується з цим.
"Мабуть, — додає Бойко, щоб не було і натяку на якусь двозначність, — мені того не дано". Доктор Когут розводить руками.
Бойко не певен, як він мусить це трактувати, але Когут свій жест не коментує. "До речі, — кидається Бойко в паузу, — я маю одне питання. На нас насувається мій день народження ... "
Когут не розуміє.
"Я хотів сказати—уродини, — розтлумачує Бойко. — У вас такі речі святкують? Короче, порадь".
Когут каже, що для цього тут є звичайні та етнічні ресторани. Китайські, корейські або мексиканські.
Бойко запрошує Когута (певна річ, що з родиною) і пропонує йому зразу й визначити, де їм було б зручніше посидіти. Когут каже, що десь тут поблизу є недорогий ресторан, обіцяє завезти їх всіх туди, ще й подбати про питне.
"Навіщо вам витрачатися? — каже він. — Краще додому більше привезти"
3
Бойки мудрують над тим, як їм звести до мінімуму кількість званих. Але, крім свого благодійника, змушені запросити ще декількох земляків, які із різних причин опинилися в цьому містечку. А саме— Олексу Самбура, Уляну Жовтянську (вони і так крутяться весь час при Когуті) та подружжя Кравців з сином (Кравці допомогли Бойкам, поділилися з ними ковдрою, цвяхами, молотком та подушками).
Самбур—режисер, новатор естради й театру. Вдома він вславився постановками замашних національних заходів — конкурсів, свят, імпрез, фестивалів та злук. А сюди його як митця та факультетського гостя виписав Когут. Останні три місяці Самбур живе у гуртожитку і одержує п'ятдесят доларів на тиждень. Ніхто від нього нічого не вимагає, хоча у них з Когутом і була усна домовленість, що Самбур допоможе йому з бенкетом.
"Запросто! — пообіцяв тоді Самбур. — Ти тільки свисни".
Але Когут немов забув про це. Мови Олекса не знає, грошей йому ледве вистачає на їжу, а підзаробити він може лише через Когута. Щодня за десять восьма Самбур вискакує на ріг і визирає Когутову "мазду". По дорозі на кафедру той робить так, щоб підкинути Самбура під саму бібліотеку. По п'ятницях вони йдуть до тренажерного залу, потім—до сауни, де розмовляють про стан української культури.
"Принаймні, — заспокоює себе Самбур, — він не буде триндіти, що я тут байдикував".