— Є така думка, товариші, — сказав, — щоб познайомити жюрі з загальним станом нашого конкурсу. Скільки надійшло проектів, скільки з них одержало позитивні рецензії, скільки негативні, скільки було допущено до заключного туру, щоб запропонувати сьогодні вашій увазі...
Не зупиняючись, не питаючи нікого, чи пристають вони на ту "думку", яка десь буцімто є (ох, ця схоластична формула безособової безвідповідальності), Кошарний швиденько висипав на присутніх ціле решето дрібненьких густих цифр і на секунду вмовк, щоб відразу ж, не даючи отямитися нікому, внести нову пропозицію:
— Тепер я дозволю собі познайомити вас коротенько з проектами, які ми маємо сьогодні обговорити. Є така думка, щоб прослухати рецензії, писані членами жюрі на кожен з цих проектів, а вже після того приступити до голосування.
— Звиняйте, що перебиваю, — сказав Кукулик, — але зверніть увагу, товариші, на оту штуку, що стоїть коло Антона Кузьмича. Його стараннями добуто. Як і де — то вже таємниця але маємо, маємо...
На полірованій підставці праворуч від Кошарного височіла предивна споруда. Імпортний електричний камін. Чудо комфорту й цивілізації. Нержавіюча сталь, латунь, вогнетривкі пластики, зроблені "під цеглу". Можна топити паперовими брикетами. Канцелярські шпаргали, небажані документи, зайві квитанції, листи кинутих коханок, нудні книжки, газети з фейлетонами, в яких тебе "роздраконили".
Кошарний вдоволено поглянув на камін, посміхнувся. Якщо бути точним, то дістав камін Жеребило, але ідея — Кошарного. До того ж Жеребила нема...
— Пропозиція така, — давши змогу всім намилуватися імпортним чудом, заговорив знов Кукулик, — відкрити тільки ті конверти, що здобудуть премії. А хто не здобуде, конвертів не розпечатувати, прізвищ знати не будемо. Збережемо таємницю. Торжество порядності й справедливості. Хто не одержав премії, піддається кремації. Хай у нашому каміні похована буде таємниця неуспіху і зв’язаного з ним конфузу. Пощадимо самолюбство. Дамо змогу плавцям архітектурного моря ще раз спробувати піднятися на високу хвилю успіху, з якої вони зірвалися цього разу. Як, товариші?
— Я вважаю, що це — великодушно, — обізвався академік.
— У всякому разі, винахідливо, — погодився представник Держбанку.
— Майже мудро, — пробурмотів Діжа.
— Прошу вас, Антоне Кузьмичу, — вклонився Кукулик.
— Отже, почнемо. Перший у нас іде проект "Космос", — Кошарний підсунув до себе купку заздалегідь підготовлених рецензій.
— Дозвольте! — схопився з місця Діжа. — Ми ж ще нічого не вирішили. Чому на обговорення не ставиться проект "Сонце для всіх"?
— Він одержав негативні рецензії, — відповів Кошарний.
— Неправда, я дав позитивну оцінку! Та що там позитивну — високу, найвищу!
— Це ваша особиста справа, товаришу Діжа.
— Але ж я член жюрі, а не просто особа, яку звуть "товариш Діжа"! Я вимагаю поставити сьогодні на обговорення також проект "Сонце для всіх"!
— Ви можете пропонувати, а не вимагати, — нагадав Кукулик.
— Гаразд, пропоную.
— Які будуть думки, товариші?
— Проект справді цікавий, але недовершений, — сказала Тетяна Василівна.
Товариш з управління архітектурного контролю висловився рішучіше:
— Там багато фантазії.
— Суцільний експеримент, — муркнув представник Держбуду.
— Ви забуваєте, що конкурс — на проект забудови експериментального кварталу, — вчепився в нього Діжа.
— Я ніколи нічого не забуваю, молодий чоловіче, раджу й вам те саме, — спокійно промовив той.
Кукулик мовчав. Удавав, що дрімає, мружив в усміхові очі, давав вибалакатися всім. Він тільки головуючий. Вирішують же вони — члени жюрі, колектив. А колектив тим часом, дійнятий гострими атаками Діжі, поступово настроювався проти молодого архітектора, і вже "Сонце для всіх" потихеньку занурювалося в нетрі адміністративно-процедурного чорнокнижництва, щоб ніколи більше не виринути на поверхню уваги. Аж раптом Діжа, який говорив сьогодні поки що тільки образливі дурниці, вхопився за рятівну думку.
— Голосувати! — гукнув він. — Я пропоную проголосувати мою пропозицію!
Кукулик обвів поглядом присутніх. Чи вже все сказано? Чи відбулася, так би мовити, маленька передвиборна кампанія? Перший спалах балакучості минув, усі мовчали.
— Поставимо на голосування пропозицію товариша Діжі? — спитав Кукулик.
— Очевидно, це буде найсправедливіше, — сказав представник Держбуду.
— Отже, хто за те, щоб проект "Сонце для всіх" поставити сьогодні на обговорення жюрі, прошу піднести руку.
— Товариш Діжа — раз, тов...
Підніс руку представник Держбуду! Ну, ну... Тільки що лаяв проект, а тепер... Два. Дементій Хомич, цей старий ліберал, теж. Отже, три. А хто там ще? Брайко? Брайчик? От тобі маєш!
— Товаришу Брайко, ви — теж "за"? — поспитав для певності Кукулик.
Брайко не відповів, але руки не опустив. Отже — чотири.
— Так. Прошу опустити. Хто "проти"?
Кошарний просто стрельнув своєю рукою догори, мов ракетою. Представник міськради теж. Тетяна Василівна утримувалася.
— Два, — підсумував Кукулик. — Прошу опустити. Хто утримався? Утрималася більшість! — І він як головуючий теж приєднався до більшості й весело викинув свою могутню руку догори, мовби салютував Тетяні Василівні, яка скромно поставила свій лікоть на стіл і розправила пальці, показуючи Кукуликові гарну білу долоню.
— Отже, включаємо в наше обговорення також проект "Сонце для всіх". Антоне Кузьмичу, прошу вас підготувати матеріали й по цьому проекту.
— В мене все готове! — відгукнувся Кошарний. — По всіх проектах — найдокладніші відомості!
У кімнаті, де засідало жюрі, на всі проекти, які пропонувалися до обговорення, було відведено стенди. На кожному стенді — величезний аркуш ватману, звичні лінії креслень, прямокутники будинків, паралелі вулиць, кружала зелених насаджень. Тепер Таня внесла ще один стенд і з допомогою Діжі закріпила на ньому ще один аркуш ватману. Аркуш був розділений на три частини. Правильні геометричні лінії проекту, чорний прямокутник, на якому білою фарбою виписано всі технічні дані, а ще — панорама майбутнього мікрорайону: фантастично-прекрасні паруси з бетону й скла, дивне поєднання прямих ліній і несподіваних закруглень, скляні ротонди, підняті над землею на міцних бетонних ногах, химерний ритм вертикалей, непередавана гармонійність кольорів, мовби запозичених з українських плахт або ж екстрагованих з багатобарвних композицій великих чарівниць барв Катерини Білокур і Тетяни Пати.