Дем’янко знову розсміявся. Та так сильно, що його аж затіпало зо сміху і виштовхнуло з багнюки.
Все ще сміючись, він підповз до Сича і вхопився за купину, на якій той сидів. Купина була така трухлява, що враз розвалилася.
— Що ти робиш, зухвальцю? — просичав Сич, падаючи в болото. Він широко розкинув крила, та чомусь не знявся в повітря.
Тривожно задзижчали мухи:
— Що ти наробив?!
— Що накоїв!
— Що заподіяв!..
"Ти диви, яка кумедія, — подумав Дем’янко, — іншим він дає поради, а сам крильми й не ворухнув".
І глузливо зареготав:
— Можу дати йому пораду: хай навчиться літати!
— Літати… літати… — бурчав Сич. — Обважнів я, гладкий став, хіба не бачиш?
От уже халамидник, оцей Дем’янко! Сич, розпластавши крила, лежить у болоті, навколо заклопотано гу-дуть мухи, а він аж трясеться од сміху.
Нарешті Дем’янко вибрався на тверде.
— Спасибі, дядьку Сич! — гукнув.
— За таку мудру пораду — і тільки "спасибі"? — сердито обізвався з болота Сич.
— Та ні, я не за пораду!
— А за щ-що ж?
— За те, що навчили сміятися! Х-ха-ха!..
І, регочучи, Дем’янко подався геть.
Ішов він довгенько, не розбираючи дороги. Аж ось і сонце зійшло, настав погожий ранок. Защебетали пташки, засюрчали, засвистіли, задеренчали. Шугають у небі, перестрибують з гілки на гілку — все щось своє роблять, стараються: та хробачків собі визбирує, інша розучує пісеньку, а та он несе в дзьобику галузочку — мабуть, гніздо ремонтує… Захопився птаством Дем’янко — роздивляється, слухає. От гарно бути птахом! їм і земля належить, і небо!..
І тут наш маленький мандрівник почув тривожне щебетання. Пташки заметушилися: то вниз шугали, то знову злітали вгору. Зчинився такий лемент! На одній з гілок густого куща гойдалася Чубата Птиця.
— Що тут за гармидер? — спитав у неї Дем’янко.
— Біда-а… — пропищала Птиця. — Мій друг Кучерявий Канарок… Стривай, а це не ти сильце тут на-ставив? Геть, геть, не підходь!
Вся пташина зграя накинулася на Дем’янка — дзьобають його, сердито цвірінчать!
— Чи ви показилися? — вигукнув Дем’янко, затуляючи обличчя руками. — Що я вам зробив?
— Він ще й питає! — запищала Чубата Птиця. — Ви, шкодливі хлопчиська, тільки те й знаєте, що лови-ти пташок та видирати гнізда.
— Та мені таке й на думку на спадало, — заперечив Дем’янко.
— А чого ж ти сюди припхався? Не по нашого Кучерявого Канарика?
— Та ні. Я йду своєю дорогою, коли чую — ви тут лементуєте. От я й завернув — може, думаю, в приго-ді стану… Я птахів не ловлю.
— Це добре, хлопчику, — проспівала Чубата. — Тоді зарадь нашому горю: визволи Кучерявого Канари-ка із сильця!.. Поглянь, як він мучиться…
Дем’янко підійшов до куща і одразу побачив прив’язану до гілки коноплину, на якій безпорадно бився Кучерявий Канарок.
Бідолаха жалібно попискував, коли Дем’янко розривав петлю, що міцно тримала його тоненькі лапки. А коли пурхнув на дерево, то так радісно, так весело защебетав, що наш мандрівець аж усміхнувся.
— Ой, спасибі тобі, хлопчику, спасибі! — запищали пташки. — Ти справді добрий! А як же тебе звати?
— Дем’янко Дерев’янко.
— І куди ж це ти чимчикуєш? — поцікавилася Чубата.
— Та далеко — аж до Палацу науки. Там, я чув, людиною можна стати… Але…
— Але що — стомився?
— Та ні, я з міцнющої деревини та ще й електронний — мене втома не бере. Але побачив, як ви, птахи, гарно живете, та й подумав собі: чого мені теліпатися хтозна-куди! Зроблюся і я птахом. Та й Сич радив…
— А я не раджу, — похитала голівкою Чубата.
— Чому?
— Бо людиною бути краще. Люди розумні… Людина і ходить і бігає, і літає, і їздить, і плаває, і пірнає. І все те робить краще за тварин, звірів, риб і птахів. А хто вміє так будувати, як людина! Вона все здужає. Бачу я, що й ти можеш стати людиною… Тільки для цього треба навчитися робити добро.
— А що воно таке, оте "добро"?
— Ну, ось ти порятував Кучерявого Канарика, — значить, зробив добро. Допомагай іншим — це й буде добро.
БАРАНОВЕ УРОЧИЩЕ
Розпрощався Дем’янко з птахами і помандрував далі. А йдучи, міркував над словами Птиці. Поминув лу-ки, перейшов через ліс, а сказане Чубатою не виходило йому з голови.
За лісом — перелісок, а далі — густий чагарник. Усе навколо заросло терном — важко й продертися. Але Дем’янко все-таки пробирався. Раптом до нього долинули дивні звуки. Дем’янко прислухався. Десь попереду щось хропло, сопіло, неначе ковальський міх.
Дем’янко Дерев’янко пришвидшив крок. Нарешті чагарник розступився, і він побачив сад. Яблуні, груші, вишні, сливи, абрикоси… Найрізноманітніші плодові дерева розбрелися по зеленому видолинку. Деякі повси-хали, в багатьох стирчали сухі, вибілені дощами гілки. Поміж деревами розкошував бур’ян. Висока сердита кропива, колюче будяччя заступило стежки, а решту площі захопили свиріпа й молочай. Видно, давно тут не було господаря. Забули про цей сад люди.
Але хто ж ото хропе?
Придивився Дем’янко — а в бур’яні щось темніє. Сказати б якийсь окоренок, так ні, потроху ворушить-ся. І таких окоренків тут чимало.
"Ану погукаю, — думає Дем’янко, — може, хтось озоветься".
— Агов! Чи с тут хто живий?
Ніхто не обізвався, тільки якесь зітхання долинуло з бур’янів. Тоді Дем’янко підійшов до окоренка, що лежав найближче. То був сонні їй хлопець. Увесь обснований павутинням, брудний, в старому потертому одязі. Дем’янко штовхнув хлопця в бік.
— Кого це принесло? — промимрив той невдоволено і навіть очей не розплющив.
— Це я, Дем’янко Дерев’янко!
Хлопець розплющив одне око:
— Хі! Що ж ти за один?
— Я електронний хлопчик, шукаю дороги до Палацу науки. Щоб справжньою людиною стати.
— Хі! — пропищав хлопець у бур’яні. — Нащо тобі тюпати кудись? Нема кращої науки, як у нас!
— А що ви робите? — поцікавився Дем’янко.
— Заощаджуємо час.
— Як же ви його заощаджуєте? — вигукнув хлопчик. — Розкажи.
— Гаразд, я розкажу, — погодився незнайомець. Другого ока він так і не розплющив. — Тільки ти ляж біля мене.
Дем’янко ліг поруч, горілиць. Сусід заплющив око і почав неквапно розповідати. Він та інші такі, як він, раніше вчилися у школі, але це їм набридло. Треба було і читати, і писати, і задачі розв’язувати. А це ж так марудно… І от якось забрели вони в цей сад та й розташувалися тут. Хоч дерева й старі, родять не щедро, та їм вистачає. Вилежуйся в траві, бережи години, дні, не витрачай часу ні на яку тобі мотанину. А яблука й груші самі падають у рот, тільки хрумай. Удень пригрівав сонечко, вночі від землі струмує тепло. Качайся собі, а нау-ка йде.