— Що ж ти робиш, щоб твоя мрія збулася? — спитав Велетень. Він намагався говорити якомога тихіше, та однаково голос його гуркотів, наче грім.
Дем’янко став розказувати, як він робив добро:
— Я допоміг бідному Вовкові зустрітися з Вівцею, допоміг Котові врятувати рибу, щоб не потопилася, підклав конаючому вогневі сухого ломаччя…
— Ох і дивак же ти! — похитав головою Велетень. — Якщо ти й далі робитимеш таке "добро", то багато лиха накоїш!
— А чому? — здивувався Дем’янко.
— Вертай у ліс і побачиш, що ти накоїв, — порадив Велетень.
Велетень поставив дерев’яного хлопчика додолу, поруч із своїм сином, а сам знову взявся за молот.
— Ну, тоді підвези мене назад до лісу, — попросив Дем’янко свого нового друга.
Він перебирав у пам’яті свої вчинки, і ніяк не міг здогадатися, що ж він не так зробив.
Швидко мчить Дем’янко разом із своїм товаришем. Обабіч дороги стіною стоїть золота пшениця, важке колосся хилиться до землі… А вдалині вже синіє густий ліс.
СЛОН ТУП-ГУП
Крокує Дем’янко лісовою стежкою, посвистує та замашною лозиною цьвохкає. Коли це чує — щось йо-му назустріч іде та так гупає, що аж земля двигтить. Зашелестіли кущі, і ось бачить наш хлопчик — просто на нього суне якась жива гора! Придивився — великі вуха ворушаться сюди-туди, аж вітер здіймається: маленькі очі уважно дивляться вперед, а замість носа довжелезний хобот аж до землі теліпається.
Дем’янко став на стежці, взявся в боки:
— Заждіть, дядьку!
— Насамперед треба вітатися, нечемний ти хлопчиську, — лагідно сказала тварина і, легенько вхопивши Дем’янка хоботом, посадила собі на шию — коло вуха. Не зупиняючись, потупала далі. — Я слон Туп-Гуп. Чув про мене?
— Добрий день, дядьку Слон, добрий день! — загукав Дем’янко і вхопився за Слонове вухо, щоб не впа-сти.
— Ну, здоров був.
— А скажіть, чи ви часом не з мухи зроблені?
— Що таке? — перепитав Слон і затрясся од сміху.
Слони, бачте, реготати не вміють, а коли їм дуже смішно, то їх тіпає.
— Та це мені муха Росяниця казала, що мудрий Сич збирався з мух робити слонів.
Нічого не відповів Слон, тільки знову затіпало його так, що Дем’янко мало не впав.
— Не слухай дурниць, — нарешті спромігся промовити Слон. — Отакі Сичі та Росяниці тільки голови затуманюють. Я споконвіку Слоном був… А бачиш, яких я хижаків наловив?
Тільки тепер Дем’янко обернувся назад і побачив на Слоновій спині дві клітки. В одній сидів Лис Мики-та, його Лисиця, Мицько й Міна, в другій — Вовчисько.
— О, та тут є й мої знайомі! — вигукнув Дем’янко. — За що ж це їх у клітку посадили?
Не встиг і слова промовити Слон, як заскавчав Лис:
— Дем’яночку, любий!.. Оце ж така напасть — видумали, ніби ми полювали на Черепаху, а того не віда-ють, як важко впоратися з нею… Тьху! Що я мелю?! Я сном і духом не знаю… Виручи, Дем’яночку, відчини клітку. І те неправда, що наші морди в курячому пушку, їй-богу, кожного разу, ото як поласуєш курочкою чи півником, то таки ж і морду лапами вмиєш. Який там може бути пух? Тьху! Що я верзу! Ми ж приятелювали з ними!..
— Що заробив — те й маєш! — відповів Дем’янко нахабному Лисові. — Скажіть, дядьку Слон, а Вовк за що попався?
— На Вівцю напав.
— Напав? — скрикнув Дем’янко. Руки йому ослабли, не втримався і гепнув додолу. Добре, що Туп-Гуп не наступив на нього своєю важезною ногою. Він підняв Дем’янка хоботом, знову посадив собі на шию і турбо-тливо спитав:
— Ти чого злякався?
— Я не боюся, — сказав Дем’янко, — але я… одному Вовкові…
— Що, може, допоміг заманити в ліс Вівцю?
— Так, — признався Дем’янко.
— Чув, чув я про тебе, — похитав хоботом Слон. — Ти електронний хлопчик, який хоче стати людиною?
— Еге.
— То навіщо ж ти стільки лиха накоїв? Коли б Вівчарки не нагодилися, Вовчище роздер би оту бідну Ві-вцю…
— То її врятували?
— Наледве встигли. Вона, правда, понівечена… А Вовчисько — ось у клітці сидить.
— От спасибі вам, дядечку Слон! Я ж не знав, що він такий. Каже, поговорити тільки…
— Але ж ти і Котові послугу зробив!
— А хіба що? — злякано спитав Дем’янко.
— А те, що Котисько добре-таки поласував рибкою! На щастя, я нагодився та заставку опустив. Рибка тепер плаває.
— А де ж Котисько?..
— Утік, — із жалем сказав Слон. — Ніколи було за ним ганятися — треба було пожежу гасити. Вогонь такого лиха накоїв…
— Ой! Це ж я і Вогневі допоміг… — чесно признався Дем’янко. — Я ж думав, що добре діло роблю, а воно, бач…
— Ну, не побивайся, Дем’янку, — заспокоїв його Слон. — Адже тепер ти знаєш — щоб добро робити, треба розум мати.
Слон ще довгенько повчав свого пасажира. А той слухав і силкувався все затямити. Так вони дійшли до місця, де стежка розгалужувалась. Одна вела на узлісся, а друга губилася десь у глибині лісу.
Тут Дем’янко і попросив зсадити його. Стежина, що вела в ліс, була йому знайома.
Розпрощався з Слоном і подався в гущавину.
Ось підходить до ставка.
А на греблі стоїть Кіт і торгає лапами заставку. Побачив Дем’янка — почав жалібно нявкати:
— Ня-а-ав… Няв… Допоможи, хлопчику, підняти заставку, бо риба потопиться у воді-і…
— Зараз, зараз, Котиську, — сказав Дем’янко і взяв тонкого дубця, що лежав на траві. Потім схопив Кота за хвіст: — Знову рибки схотілося?
Та як хльосне його дубцем!
— Ня-я-в… Якої рибки?! — занявчав Кіт. — Нащо вона мені здалася?
— Не придурюйся, шкодливий Котиську! Забув? Я тобі нагадаю!
І знову хльось, хльось.
Покаравши Кота, Дем’янко пішов Шукати Вогонь. Ліс у багатьох місцях дуже вигорів. Замість зелених дерев стирчали обвуглені стовбури, а далі цілими купами лежав попіл. Видно, Слонові довелося добряче по-працювати, щоб загасити пожежу. Перестрибує Дем’янко купи попелу, поспішаючи геть із лісу. Коли це одну купку він якось ненароком зачепив і… Ой леле!.. Побачив у ній жарини. Так ось де сховався цей руйнівник! Під ковдрою із попелу жевріє до слушного часу…
— Допоможи мені, хлопчику, — блимнув червоним оком Вогонь. — Дай чогось попоїсти…
— А пити не хочеш? — спитав Дем’янко.
— Ні-ні! — злякано прошелестів Вогонь, ховаючись у попіл. — Де ж ти бачив, щоб голодний хотів пити? Підкинь мені сухеньких дровець, гіллячок!..
— А чого б перед обідом не випити водички? Для апетиту.