— А мені не треба, — сказав Дем’янко, ледве встигаючи за вуйком. — Я меду не вживаю.
— Не вживаєш меду?! — Вуйко так здивувався, що зупинився і став як укопаний. — Дивак! Та чи є на світі щось смачніше за мед? Мій давній предок так був об’ївся меду, що занедужав. З тих пір нас і прозвали — Неїжмедами. А як його не їсти, коли він такий солодкий!
— Та я зовсім нічого не їм, — сказав Дем’янко. — Я електронний, дерев’яний.
— Ага, ну, це ще краще, — кивнув вуйко, начебто щось тямив у тій електроніці, і рушив стежкою.
Дем’янко йшов слідом, а бджола летіла зигзагами, інколи сідаючи на вершечки кущів.
— Так-от, Бджолівно, — розважливо говорив Ведмідь, — незабаром працюватимемо разом. Складу іс-пит, одержу свідоцтво та й стану пасічником… Ех, мені мед навіть у зимову сплячку сниться. Ми, ведмеді, ду-же цінуємо мед. Якби ти знала, який він запашний та цілющий!
— А ми трохи знаємо про мед, — ущипливо сказала бджола. — Відомо нам і те, що ви до нього ласі.
— А ласі, — погодився вуйко. — Ех, коли б швидше стати господарем усіх пасік! А тобі хіба не радісно, що у вас буде такий пасічник, як я? Побалакай, прошу тебе, з оцим… як його… хлопчиком, щоб він постарався.
— Аякже, поговорю, щоб він постарався, — згодилася бджола.
І тут, сівши на Дем’янкового носа, тихенько звернулася до електронного хлопчика:
— Ми всі чули, що ти, Дем’янку, прагнеш робити добро, от і стань у пригоді нам, бджолам. Вуйко наду-мав стати пасічником і хоче, щоб ти допоміг йому…
— А чого ж, це можна, — погодився Дем’янко.
— Ти тільки так допоможи йому, щоб він на іспитах провалився, щоб не склав!
Дем’янко заперечив:
— Е, ні, я хлопчик правдивий, я так не можу!
— Ну, подумай, Дем’янку, який з Ведмедя пасічник? Він же усі вулики, усі гнізда розорить!
— Я йому поясню, що цього робити не слід, — сказав Дем’янко.
— "Поясню"… Так він тебе й послухає!.. Ну, Дем’яночку…
— Ні, ні, Бджолівно, не просіть мене брехати…
Сумно задзижчала бджола:
— Ой, леле!.. Дурненький ти ще, Дем’янку… Ну, гаразд, я сама поговорю з вуйком…
Довгенько дзижчала бджола ведмедеві на вухо, все давала пораду. Бурий зрадів:
— Купатимусь у меду!
А бджола вела далі:
— Якщо хочете одержати свідоцтво пасічника, то не забудьте ж того, що я казала. Цей Дем’янко хоро-ший, розумний хлопчик, але дивна звичка говорити все навпаки може збити хоч кого з пантелику.
— Тільки не мене! — ревнув Ведмідь. — Це я твердо запам’ятаю: раз він навпаки, то і я буду навпаки, і вийде те, що треба!
Бджолівна чемненько попрощалася з ним та й полетіла до своєї трудової бджолиної сім’ї, а Неїжмед по-вів Дем’янка до теплої берлоги, де в нього був просторий кабінет.
Засадивши електронного хлопця за величезний дубовий окоренок, вуйко загадав прочитати "Порадник пасічника" й написати контрольну роботу — йому, бачте, треба було відіслати її на заочні курси пасічників. А сам посадив свою Ведмедиху на багажник старенького велосипеда та й поїхав у гості до борсуків. По тому, як вправно рулював Неїжмед по стежці поміж деревами, видно було, що він не вперше тримає велосипед у лапах, — мабуть, їздив колись на цирковій арені.
Дем’янко попрацював старанно, написав про велику користь бджільництва для сільського господарства, про розведення та утримання бджіл, розповів про медоносні лісові дерева та кущі. Гарну контрольну написав!
Наступного дня Неїжмед переглянув Дем’янкову роботу і дуже зрадів — аж лапу об лапу потер.
— Добре! Молодець. Трохи тільки підправлю та й відішлю.
Кілька днів "підправляв", і все переробив навпаки. Дем’янко написав, що користь від бджільництва ве-лика, вуйко закреслив і поставив — мала; Дем’янко написав, що необхідно піклуватися про корм для бджіл, Вуйко переінакшив по-своєму: нічого цього не треба — бджоли такі пронирливі, що самі знайдуть корм. А прочитавши, що необхідно залишати у вулику мед на зиму, вуйко аж розсердився. Ще чого захотіли! Нехай собі сплять цілу зиму, як це роблять усі чесні Ведмеді, та лапу смокчуть, а не переводять мед. І отак усю конт-рольну переінакшив: де було "так" — поставив "ні" і навпаки.
Підкликав до себе Дем’янка і поважно заговорив :
— Посвідчення, певно, скоро пришлють, так що ти той… виріж на блясі моє ім’я — "Неїжмед". При-б’ємо при вході. Щоб так, як в осла Буридановича.
Хоч Дем’янко й не знав, як там у того осла, бо й не чув про нього, але зробив з бляшанки з-під консервів пластинку і почав на ній вирізувати літери…
Минуло кілька тижнів, і нарешті молоденька Черепаха, мабуть, родичка тієї старої, що чимчикувала до Лисовичів, принесла вуйкові пакет. Сонце вже сховалося за високою горою, ліс облягли сизі тіні, а в небі жев-ріла хмара. Узявши того пакета в лапи, вуйко аж затанцював. Та коли роздер і почав читати — радісного на-строю як не було, наче корова язиком злизала. У невеличкому папірці говорилося, що Неїжмед — нічого не тямить у бджільництві і до пасіки його не можна підпускати й близько!
Ведмідь розлютився, зіжмакав папірця й вишкірився на Дем’янка:
— Отак ти мені допоміг?! Ах ти, халамиднику! Та я тебе за-р-раз потрощу!
Дем’янко позадкував до виходу, виправдуючись, що він не винуватий, що він старався… Та Неїжмед не хотів і слухати, кинувся за Дем’янком, наздогнав його за порогом та як замахнеться лапою! На щастя, Дем’янко відскочив убік, і тяжка ведмежа лапа ударилася об гострий пеньок, що стирчав тут із землі. Від болю Неїжмед заревів, закрутився на місці, пхаючи в пащу забиту лапу. Вискочила Ведмедиха, за нею Ведмежата — що там зчинилося!
— Хуліган! Бандит! — ревіла ведмедиха, а малі наздогнали Дем’янка, учепилися — те лапами, те зубами — та й давай тягнути його назад. Бідолашний Дем’янко ледве випручався.
Тим часом, похукавши та посмоктавши лапу, Неїжмед знову кинувся за Дем’янком. Ось він уже майже наздоганяв утікача.
— Ага, попався, навпакикало!.. — ревнув Неїжмед, націлившись стрибнути просто на Дем’янка. А тому й тікати нікуди — перед ним темніє урвище, присів, припав до землі над самісіньким краєм яруги. Ведмідь з розгону перелетів через нього і, хапаючи лапами повітря, мелькнув униз. А урвище — глибоке, поросле чагар-ником, усіяне камінням, десь там унизу шуміла річечка. Навіть важко було збагнути, де скінчив свій політ вуй-ко. Урвище ніби ковтнуло ведмедя.