Опікуни сказали, що гаразд вона мовить, і пообіцяли їй те діло якнайліпше владнати. От покликали вони до себе в лавку хлопця, і давай йому один лагідненько так ось що говорити:
— Ти вже, синку, чималий виріс, пора тобі самому починати справ своїх пильнувати. Дуже було б нам приємно, якби ти отсе поїхав на якийсь час до Парижа, де, як побачиш, найбільше добра твого в торгу обертається. Опріч того, там ти скоріше, ніж тут, добрих звичаїв і людськості світової наберешся, на тамтешніх великих панів та баронів дивлячись, і сам сюди вже одукованим паничем повернешся.
Хлопець вислухав уважно тої мови, але одрізав опікунові, що нікуди їхати не бажає — і в Флоренції йому буде, як усім, добре. Статечні люди і вговоряли його, і корили, та іншої відповіді так од нього й не добилися; тоді сказали про все те матері. Мати дуже розгнівалась — не за те, що в Париж не хоче їхати, а за ті любощі — і все угрущала його докірливими словами, а потім приголубилась до нього, примилилась і заходилася просити його вже по-хорошому, щоб він зробив їй ласку і послухався опікунів, і таки вговорила сина поїхати до того Парижа всього на рік, не більше.
Так же і зробили. Поїхав молодий закоханець до Парижа, а там його не рік, а цілих два роки продержали (все казали — не сьогодні-завтра поїдеш). Повернувся звідти Джіроламо, ще палкішим коханням палаючи, та застав свою Сальвестру вже молодицею — оддали її за доброго чоловіка, майстра-шатерника. Несказанна журба обняла хлопця, та що мав бідний діяти? Мусив із тим якось примиритися.
Допитавшись, де тепер живе його люба, він почав ходити, звичаєм закоханих молодиків, коло її дому, думаючи, що як він її, так і вона його не забула. Та він помилився — Сальвестра не впізнавала його, ніби зроду й не бачила, а як, може, і впізнала, то виду не показувала. Гірко було юнакові в тому переконатися, і він силкувався якомога знову її серце до себе прихилити, але все даремно. І поклав він собі, хоч би і вмерти йому довелося, з коханою дівчиною на мові стати.
От розпитався він в одного сусіди, де там і що в них у хаті, підстеріг, коли вона пішла з чоловіком кудись у бесіду, та й прокрався в її кімнату, сховавшися за розвішаними платами брезенту. Там сидів, аж поки чоловік із жінкою з гостей повернулись і полягали спати; почувши, що чоловік заснув, він підійшов до ліжка з того боку, де, як він бачив, лежала жінка, поклав їй руку на груди і спитав пошепки:
— Ти вже спиш, моє серденько?
Молодиця ще не заснула і хотіла була вже кричати, але юнак сказав їй хутенько:
— На бога, не кричи! Се я, твій Джіроламо.
Почувши сеє, Сальвестра вся затремтіла і промовила:
— Іди звідси, Джіроламо, бог з тобою! Минулися вже наші дитячі любощі; тепер я мужня жона, і не подоба мені з кимось іншим, опріч мужа, знатися. Милим богом благаю тебе — іди геть, бо як почує чоловік, то лихо буде: не жити нам з ним після сього в мирі й злагоді. А він тепер мене любить, я за ним довільна і щаслива.
Живий жаль обійняв серце юнакове од тих її слів; він почав нагадувати їй про колишнє, як він любив її увесь час у розлуці, та все було марно. Тоді, бажаючи смерті, попросив він у коханої в нагороду за любов свою останньої ласки — нехай вона дозволить йому лягти коло себе погрітися трохи, бо він замерз, її дожидаючи; він уже мовчатиме, до неї й не доторкнеться, тільки нагріється, зразу й піде. Сальвестрі шкода його стало, і вона йому те дозволила на таких умовах. Джіроламо ліг обік неї, не торкаючись її. Одне йому на думці стояло — як вірно любив він її, як вона його одцуралась, як його сподіванки пішли за водою; і вирішив юнак, що годі йому жити: затаїв у собі дух, зціпив руки та так і помер коло неї, не ворухнувшися.
Через яку хвилю молодиця, дивуючись із його здержливості і боячися, щоб не прокинувся тим часом чоловік, обізвалась до нього потиху:
— Ну, Джіроламо, іди вже!
Не почувши обзиву, вона подумала, що хлопець заснув, і простягла руку, щоб його розбуркати, та, доторкнувшись до його тіла, відчула, що воно холодне як лід. Здивувалась молодиця, проте почала термосити його дужче, та він не ворушився; аж тоді впевнилась, що він помер. І страшно їй стало, і гірко; довго не знала бідна, що має діяти. Нарешті надумала порадитись із чоловіком; розбудила його й розповіла йому про сю пригоду, ніби вона комусь іншому приключилася, а потім спитала, як би він повівся, коли б таке з нею трапилось. Чоловік одказав їй, що мерця треба б однести потихеньку до його дому й покласти коло порога, а проти жінки він ніякої зазлості не мав би, бо вона, на його думку, жодного переступу не вчинила.
— Коли так, — сказала молодиця, — то давай так і зробимо.
Взявши чоловіка за руку, вона дала йому помацати мертве юнакове тіло. Стривожений чоловік скочив із ліжка, добув вогню і, не вдаючися в зайві розмови, натягнув на мерця його одежу; тоді, повністю переконаний у жінчиній невинності, взяв мерця на плечі, відніс, його туди, де він жив, і поклав біля порога.
Коли настав день і юнака знайшли мертвого біля дому, зчинився сильний лемент, а найдужче зойкала мати. Обдивились його всього, оглянули уважно — ніде ні рани жодної, ані сліду, що бито; лікарі сказали в один голос, що він помер із горя, як воно було і справді. Тоді тіло його понесли до церкви, куди прийшла засмучена мати з родичками своїми та сусідками; по нашому звичаю, жінки почали плакати над ним та голосити.
Поки там жінки в церкві над покійником заводили, чоловік, у домі якого він помер, сказав Сальвестрі:
— Накинь на себе каптур і йди в ту церкву, куди його понесли, стань у бабинці й послухай, що про те говорять, а я піду поміж чоловіки, чи не кажуть там чого проти нас.
Молодицю, хоч і пізно, обняв жаль; вона на те погодилась, бо хотіла побачити мертвим того, кому при житті й поцілунку шкодувала, тож одяглася й пішла до церкви.
Воістину дивовижна й недовідома сила кохання! Серце, що не одкривалось щасливій долі Джіроламовій, одкрилось тепер його недолі; в душі Сальвестриній спалахнув давнішній любовний пломінь і в такий пекучий жаль перелився, що, скоро вона забачила обличчя мертвого коханка, пробралась поміж жінками, як була, в каптурі, до його останків; з несамовитим зойком припала вона обличчям до трупа і навіть не встигла зросити його сльозами: тільки його діткнулась, вразив її на смерть той біль, що і його погубив.