Декамерон

Сторінка 101 з 211

Джованні Боккаччо

Викрадення дівчини великої наробило на всій Іскії труси; найдужче те людей тривожило, що ніхто не знав, хто і звідки були ті викрадачі. Лише Джанні, якому та річ найбільше на серці лежала, довідався-таки, в яку сторону пішов фрегат, і, не чекаючи інших вістей, спорядив свого кораблика та й рушив уздовж берега од Мінерви до Скалеї в Калабрії, розпитуючи всюди про свою кохану. У Скалеї сказано йому, що дівчину одвезли сицилійські моряки до Палермо. Джанні подався туди не гаючись; по довгих розшуках дознався він, що бранку подаровано королю, а той тримає її вКубі.

Тяжко зажурився Джанні од такої вісті: не сподівався вже не то коханою своєю оволодіти, а й побачити її будь-коли. Та все ж, зрушений силою любові, одіслав корабля додому, а сам лишився в Палермо, де його ніхто не знав. Часто ходив юнак до тієї Куби і раз якось побачив-таки біля вікна свою кохану, помітила й вона його; обоє були без міри врадувані сій зустрічі. Постерігши, що нікого навкруги не видно, Джанні підійшов ближче, і вона сказала йому, як він зможе до неї дістатися. Добре розглянувшись по замку і парку, він пішов звідтіля, щоб повернутися аж уночі.

Як ізвернуло з полуночі, Джанні знову був уже там; видряпавшись по муру, такому гладенькому, що й дятлові не було за що зачепитись, він переліз у сад, знайшов там жердку, приставив її до вікна, що вказала йому Рестітута, і досить легко добрався до нього. Красуня, яка доти була з ним недоторканою, бережучи своєї честі дівочої, бачивши тепер, що все пропало, вирішила, що найкраще буде, як вона оддасть її Джанні: уволить уже його бажання, а він, може, визволить її звідси. Тим вона зарані одчинила вікно, щоб легше було йому в кімнату дістатись. Тихо влізши через вікно, Джанні ліг коло неї в ліжко. Вона ще не спала і передусім одкрила йому свої думки, благаючи коханого вирятувати її з сієї неволі. Джанні одказав їй, що нічого милішого не може для нього бути, і як він прийде до неї завтра, то все вже влаштує для втечі. Тоді закохані обнялися міцно і, зазнавши кілька разів найвищого блаженства, яке може дати любов, так і заснули в знемозі, як були, обнявшися.

Тим часом король, якому дівчина зразу припала була до вподоби, згадав про неї і, чуючись уже добре на силі, надумав піти до неї, хоч ніч уже й минала; взявши з собою кіль коро слуг, він подався з ними потаймиру до Куби. Увійшовши в палац, він велів потихеньку одчинити двері кімнати, що в ній, як йому було відомо, спала дівчина, і ввійшов туди з посвітачем у руці. Глянув на ліжко і побачив, що бранка його спить голим голісінька, обійнявшися з якимось юнаком. Страшенним гнівом закипіло королеве серце; ані слова не зронив Фрідерік і ледве стримався, щоб не заколоти обох кинджалом, що завжди при боці носив. Та зваживши на те, що не подобаріч не то можновладцеві, а й простому чоловікові убивати людей сонних і безборонних, він погамував свій порив і вирішив, що краще буде спалити їх привселюдно на кострищі. Звернувшись до вірника свого, який його супроводив, він промовив:

— Як ти гадаєш, що мені зробити сій перелюбниці, на яку я покладав надії?

Потім почав питати, чи не знав він того зухвалого юнака, що пробрався потай до його дому і насмілився вчинити йому таку ганьбу і зневагу. Слуга одказав, що йому ніколи не доводилось раніш того юнака бачити. Розгніваний король вийшов з кімнати, велівши схопити зо сну обох коханців, як є, голими, зв'язати їх і привести серед білого дня на майдан у Палермо, де, припнувши обох до стовпа спиною одне до одного, виставити до третьої години на людське позорище, а потім того спалити на покару. Давши таке розпорядження, Фрідерік повернувся до свого столичного палацу, повен злості й досади.

Як тільки король пішов, слуги кинулися зненацька на сонних, розбудили їх, схопили і зв'язали без милосердя по руках і ногах; легко собі здумати, як зажурились юнак із дівчиною, потерпаючи за життя своє, як плакали вони й нарікали. Згідно з королівським наказом поведено їх у Палермо на майдан, прив'язано до стовпа і налаштовано в них перед очима кострище, на якому мали їх у призначену годину спалити. Всі палермітяни, жінки й чоловіки, збіглись на ту дивовижу: чоловіки йшли подивитись на дівчину, і всі вихваляли в один голос вроду її та постать хорошу, жінки натомість цікавились більше юнаком і теж дивували красі його та статурі. А нещасні коханці, засоромлені й налякані, понурили голови, оплакуючи свою недолю.

Коли тримали їх отак на майдані, по всьому місту вину їхню скликуючи, прочув про те Руджієрі дель Орія, муж доблесний і хоробрий, що був на той час королівським адміралом. Пішов він і собі на майдан, щоб на них поглянути; спочатку на дівчину подивився, вроду її велике похваляючи, а потім навів оком на юнака і зразу ж помітив, що він йому ніби по знаку. Підійшовши до нього ближче, адмірал спитав, чи він часом не Джанні із Прочіди.

Підвівши голову й упізнавши адмірала, юнак одказав:

— Так, синьйоре, я був тим, кого ви назвали, та скоро вже буде по мені.

Тоді спитав адмірал, що його привело до тії недолі.

— Любов і гнів короля, — одказав на те Джанні. Адмірал розпитався про все докладно, як було діло, і, вислухавши юнака, хотів був уже йти, як Джанні знов обізвався до нього:

— Якщо можна, синьйоре, то попросіте в того, хто мене сюди поставив, для мене одної ласки.

— Якої ж то? — спитав Руджієрі.

— Знаю я, — одповів Джанні, — що мушу померти, і то скоро; нехай же перед смертю стоятиму з сією дівчиною, котру люблю, як душу, і котра мене кохає так само, не плечі в плечі, а очі в очі, щоб, гинучи, міг я її видом потішитись.

Руджієрі сказав йому, посміхаючись:

— Постараюся так зробити, що поти будеш на неї дивитись, поки самому не обридне.

Одійшовши од нього, він наказав тим, що мали виконувати вирок, щоб не робили більше нічого до нового королівського розпорядження, а сам подався не гаючись до короля; хоч і застав його вельми розгніваним, проте вирішив сказати йому свою думку і спитав:

— Королю, чим прогнівила тебе та молода пара, що ти велів спалити на майдані?

Король про все йому розповів; тоді Руджієрі вів далі:

— Провина їхня заслуговує на кару, тільки не од тебе. За зло слід одплачувати, а за добро оддячувати, — не кажу вже про ласку й милосердя. Чи знаєш ти, кого хочеш спалити?