Уявіть собі, що ті самі Брати з Далеких Світів, котрі тисячоліттями милувалися дивозвучним потоком вітчизняної пісні, раптом відчули, зареєстрували, відзначили: той потік зник, випарувався, пропав. А замість нього покотилася у безвість лавина безглуздя, дисгармонії. Що вони повинні подумати?
Лише одне: сталася катастрофа. Пісенний етнос знищено якимись напасниками, викорчувано до тла. Замість нього на планеті розмножилася, стала панівною цілком інша цивілізація (якщо її можна так назвати!).
Не гратимемося у визначники, не будемо базікати, що, мовляв, це закономірний процес: настали нові часи, отже, потрібні нові пісні, їх нове покоління співає, тим більше, що й народні пісні чуємо по радіо, в телепередачах. Браття, риба у воді — то одне, а риба в консервах — то щось цілком інше. Народ перестав творити пісню, народ перестав співати — природно, стихійно співати! Той народ, який навіть у найтяжчі часи співав, сповнював нектаром душі бездонний вулик зоряного неба. Пам'ятаєте?
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата...
А далі...
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих...
Що ж з нами сталося за сто років? Чи справді з космічної прірви до нас непомітно вкралися пришельці з Альфа Центавра та втілилися в наших дітей (та й у нас), а тепер змушують нас співати свої пісні, грати свою музику, формувати свої руїнницькі пристрої й машини?!
Жарти?
Та ні, далеко не жарти!
Бо чому йде така шалена атака на душі юного покоління, аби змусити його повністю перейняти демонічну псевдокультуру сьогодення?
Триває дивовижний за масштабністю експеримент по денаціоналізації, дегероїзації, деромантизації народів, а отже — по формуванню космополітичної раси безбатченків, ласих до буржуазних цяцьок, готових за меркантильні псевдовартості на будь-який злочин, байдужих до власного походження, історичних традицій, до всього, що становить сутність людського єства і покликання.
Згадаймо недавнє минуле. Ще вчора всілякі маланчуки розбишакували на ниві української, білоруської, російської культур, забороняючи кобзарські студії, припиняючи роботи по створенню хортицького комплексу, винищуючи книги, де неортодоксально згадувалась історія козацтва, не дозволяючи ставити фільми про Січ Запорозьку і так далі, і таке інше... Хай у нас В. Добровольському, народному артистові, котрий палко хотів зіграти Тараса Бульбу, протягом тридцяти років забороняли підступатися до цієї теми! А чому те самісіньке відбувалося в Росії, де С. Бондарчуку теж тридцять літ не дозволяли фільм за цим геніальним твором Гоголя?
Забороняльщики добре знають, що творчий прорив у генетичне минуле народу змете, як павутину, все їхнє псевдо-культурне сміття, яким вони засипали душі юних сучасників. Тому й "триває бій на полі мрій, клекоче злом одвічний змій!".
Почався цей бій давно! Спробуємо зазирнути в сутінки історії...
Що ми знаємо про довізантійську пору життя пращурів? Те, що розповів Нестор? Чи можна беззастережно довіряти йому? Адже навіть тепер події, учасниками й свідками яких є ми з тобою, шановний читачу, безсоромно перебріхувалися й містифікувалися на догоду "вождям" і "фюрерам". Хіба не той самий закон для минулого? Апологети візантійства, одним з яких був Нестор, не лише безжально винищували найменший знак сонячних вірувань наших прабатьків, а й емоційно згиджували суть і призначення вікових традицій, звичаїв, ідеалів народного духу. Дивного тут нічого нема: ще й нині, коли на землі, здається, панує культ Розуму, Гуманізму, Справедливості, багато вчених мужів люто сваряться за пріоритети тих чи інших напрямів у пізнанні, світогляді, філософському осмисленні Буття. А що ж говорити про ту далеку пору, коли мова йшла не лише про амбітність котрогось із монархів, патріархів чи жерців,— кожен крок у історичних метаморфозах вирішував долю тисячолітніх циклів розвою Планетарного Саду. З кожної гілки звисав Змій-Спокусник, який пропонував з'їсти "яблуко пізнання", щоб стати "такими, як боги". І ми таки з'їли оте сакраментальне "яблуко" візантійських зміїв, знехтувавши пращурівські традиції. Що практично означала акція Володимира?
Багато сучасних найавторитетніших учених захоплено твердять, що ми прилучилися до високої європейської культури, отримали письмо, відкрили вікно у світ найвищих осягнень людського генія. Чи так же воно?
Уявіть собі таке: росте тисячолітній Дуб, має буйну крону, могутнє гілля, коріння, занурене в глибини рідної землі; він дає притулок тисячам птахів, затишок людям, подорожнім, сіячам, він формує структуру довколишніх ґрунтів і навіть погоду й клімат у своєму краї, він невіддільний від того мікрокосмосу, де колись проріс пращурівський жолудь, давши такий благословенний паросток... Потім приходять якісь зайди, зрубують велетня. З гуркотом, стогоном і болем гримнулося вікове дерево на землю, потрясаючи її до основ. До кореневища прищеплюється цілком інше дерево, і корінь Дуба, змушений напоювати ту чужинецьку гілку прадідівськими соками...
Вчені, про яких я згадав, радо повідомляють нам, нібито відбулася асиміляція культур, візантійство органічно злилося з попередніми традиціями, витворило оригінальний синтез нового світогляду й співжиття. Це — обман і містифікація!
Що збереглося, браття, від пращурів?
Християнізовані колядки, щедрівки, огризки примітивних забобонів? А де наші довізантійські пісні, думи, міфи, казки, філософські концепції, традиції? Все, все, все викорчувано, з'їдено до тла. Той паросток, що виріс на кореневищі Праслов'янського Дуба, цілковито змінив характер усього історичного клімату давньоруського регіону, наклав печать спотворення на душі сучасників тієї духовної агресії. Прадіди стали слухняними виконавцями чужинецьких релігійних алгоритмів, а отже, дозволили ліпити себе так, як заманеться будь-якому експериментаторові, що воліє "прорубувати вікно" на Захід чи на Схід! Воістину, Див Зоряного Дивокола "обрушився на землю", як справедливо скаржиться автор "Слова о полку Ігоревім"!
Жорстко й нещадно формувався новий етнос, інше древо буття.
Ми були Синами Світовида, Дажбога.