Годинник над стойкою показував за двадцять хвилин восьму. Файнгальсові не хотілось ні їсти, ні пити, і він, коли підійшла господиня, замовив зельтерської води, а побачивши її розчарування, ще й карафку вина.
За столиком біля дверей сидів угорський солдат із дівчиною, а посеред залу — гладкий жовтолиций чолов'яга з чорною, як вугіль, сигарою в зубах. Файнгальс випив усю карафку дуже швидко і, щоб заспокоїти господиню, замовив ще одну. Господиня приязно всміхнулась до нього, вона була пристаркувата, щуплява, білява.
Часом на хвильку верталась віра, що Ілона прийде. Тоді він уявляв собі, куди піде з нею: наймуть де-небудь кімнату, і він ще перед дверима назве її своєю дружиною. Кімната буде темна, ліжко в ній старе, широке, коричневе, а на стіні висітиме картина релігійного змісту; буде там комод, на ньому синя порцелянова миска з теплуватою водою, а вікно дивитиметься в садок. Така кімната є, Файнгальс це знав, треба тільки піти в місто, пошукати, і він її знайде, цю кімнату, однаково де,— в будинку для побачень, у готелі, в пансіоні,— вона є, ця кімната, що на якусь хвилину була
призначена дати їм обом притулок на ніч, вона справді існує— але вони ніколи не попадуть туди; з болісною виразністю бачив він і брудний килимок перед ліжком, і маленьке вікно в садок — коричнева фарба на рамі облупилася... Чарівна кімнатка з великим, широким коричневим ліжком, у якому вони могли б спати удвох. Але ця кімната залишиться порожньою.
Проте були й хвилини, коли він вірив, що не все ще втрачено. Якби ж вона була не єврейка — в цю війну дуже важко кохати єврейку, саме єврейку, але він кохав її, кохав глибоко, так що міг би і спати з нею, і розмовляти — розмовляти подовгу, дуже часто, знову й знову, він же знав, що небагато є на світі таких жінок, з якими можна і спати, і розмовляти. З нею це було б можливе — з нею багато що було б можливе.
Він замовив ще карафку вина. Пляшка з зельтерською так і стояла не відкоркована. Чолов'яга з чорною сигарою вийшов, і він лишився в кав'ярні з пристаркуватою білявою господинею, в якої була жилава шия, і з угорським солдатом та його дівчиною. Він пив вино й намагався думати про щось інше. Думав про рідний дім — але він майже не бував удома. Відколи скінчив школу, він майже не бував удома; удома він завжди боявся — їхнє сільце, ніби втиснуте між залізницею й річкою, було бідне на рослинність: на його вулицях і навколишніх дорогах не росли дерева, голий асфальт, і влітку, коли стояла задуха, тільки в садках було трохи затінку. Навіть увечері не ставало прохолодно. Він здебільшого приїздив восени, бо йому було приємно помагати збирати врожай: великі садки в рясних плодах, навантажені грузовики, багато грузовиків із грушами, яблуками та сливами проїздили понад Рейном у великі міста; вдома восени бувало гарно, він завжди ладнав із матір'ю та батьком, а коли сестра вийшла заміж за якогось садівника, це його не засмутило — адже восени вдома бувало так гарно... А взимку життя в селі ніби завмирало: воно лежало затиснуте й покинуте між Рейном і залізницею, лежало в холоді, і важкий солодкавий запах із мармеладної фабрики низькими хмарами, забиваючи дух, плив понад рівниною. Ні, він був радий, що може виїхати кудись. Він будував житла й школи, фабрики, багатоквартирні будинки, бо працював у великій фірмі. Казарми теж...
Та марно було силувати себе думати про все це. Він мимоволі думав про те, що забув спитати в Ілони її адресу — про всяк випадок.
7*
195
Але ж він міг узнати ту адресу — від шкільного двірника або від директорки, тож існувала ще можливість розпитатися, розшукати її, поговорити з нею, може, й провідати її. Та все це належало до тих безглуздих речей, які треба було робити, щоб вгамувати власне сумління, неодмінно треба було робити, щоб дати вищій силі нагоду виправити непоправне. Проте коли хоча б на мить повіриш, що все це може бути не безглуздям, може бути виправлене,— ти пропав. Цілий вік робитимеш це знову й знову, шукатимеш і чекатимеш — житимеш надією. І надія ця найстрашніша за все! Він не знав, що роблять з угорськими євреями. Він чув, що через них був конфлікт між угорським і німецьким урядами, але хіба вгадаєш наперед, що зроблять німці? А він забув спитати в Ілони її адресу. Найважливіше, що треба робити під час війни,— обмінятись адресами,— вони забули, а для неї мати його адресу — ще важливіше... Та все це марне: вона не повернеться.
Краще вже думати про кімнату, де вони могли б бути разом...
Він побачив, що вже скоро дев'ята: година давно минула. Стрілка на годиннику рухалась дуже повільно, коли дивитись на неї, та коли відведеш очі хоч на хвилинку, вона немов стрибала. Ось уже дев'ята, і він чекає тут майже півтори години; чи й далі чекати, чи збігати до школи, спитати в двірника адресу й піти туди? Він замовив ще карафку вина й побачив, що господиня задоволена.
П'ять хвилин на десяту до кав'ярні зайшов патруль. Офіцер із обер-єфрейтором; спочатку вони тільки окинули кав'яреньку поглядом і хотіли вже вийти — він добре бачив їх, бо сидів, утупившись у двері. В тому, щоб дивитись на двері, було щось чудесне: в дверях таїлась надія; але він побачив тільки офіцера в касці та єфрейтора за його спиною, що тільки зазирнули й хотіли вже вийти, але офіцер раптом побачив його й повільно рушив до нього. Він знав, що всьому кінець* ці люди мають єдиний дійовий засіб, вони розпо ряджаються смертю, тож він скорився їм без жодного слова. Бо ж стати мертвим — це означає, що ти більше нічого не зробиш на цьому світі; а він ще збирався щось зробити на цьому світі—дочекатись Ілони, розшукати її. любити її хоча він і знав, що це марна справа, та не втрачав надії, бо існував невеличкий шанс на успіх. Ці чоловіки в касках тримали в руках смерть, вона чаїлась у їхніх маленьких пістолетах, їхніх поважних обличчях, і хай навіть самі вони навряд чи хотіли завдати собі таку пращо, та за ними стояли тисячі людей, що так само розпоряджаються смертю,— шибеницями чи автоматами, вони тільки й чекають, щоб дати їй роботу. Офіцер глянув на нього й нічого не сказав, тільки простяг руку. Він був утомлений, майже байдужий, робив усе машинально, мабуть, все це було йому не до вподоби, але він робив своє діло, робив послідовно й поважно. Файнгальс подав йому свою солдатську книжку й наказ про відрядження. Обер-єфрейтор кивнув Файнгальсові, щоб він устав. Файнгальс знизав плечима й підвівся. Він побачив, що господиня тремтить, а угорський солдат злякався. — Ідіть з нами,— неголосно сказав офіцер. Я ще маю заплатити,— відказав Файнгальс.