"ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ЩО ДО НАС ПРИБУВАЮТЬ ЛІТАКИ… З МИНУЛОГО…"
— Гм…
У шеф-редактора був цілий набір різноемоційних вигуків "гм", що виражали у нього, залежно від ситуації і теми розмови та її психологічного забарвлення, то сумнів, роздратування чи подив, то іронію із знущанням чи й роздратуванням і він, знайомлячись з матеріалами співробітників, раз-пораз гмикав, висловлюючи ним те чи те своє почуття та враження.
Цього разу він теж гмикнув і гмикнув ледь розпочавши читати матеріал свого співробітника репортера Брайнена для рубрики "Нерозгадані таємниці".
— Гм… — мовби ж іронічно видав шеф-редактор на гора своє знамените "гм" і воно прозвучало спершу ніби нерозбірливо.
Навіть репортер, який добре знав звички свого шефа, спершу не збагнув якого відтінку було оте редакторове "гм". І лише потім збагнув: іронічне.
— "ТРАПЛЯЮТЬСЯ, ЩО ДО НАС ПРИБУВАЮТЬ ЛІТАКИ… З МИНУЛОГО…"
І після паузи:
— Гм…
Шеф-редактор заплющив очі, потер очні яблука через повіки, потім відкинувся на спинку крісла, сидів так якусь мить, а тоді стомлено — постійно боліли очі, — глянув на репортера, якого добре знав і який в газеті спеціалізувався на сенсаціях.
— Гм… — повторив по хвилі. — Скільки я вже перечитав твоїх сенсацій, звик до них, але цього разу… Як це… з минулого? Що вони справді до нас прилітають з минулого? Чи це данина твоєму закучерявленому стилю?
— Саме так, як і написано: з минулого.
— І взагалі… взагалі у тебе, — зізнайся бодай мені, — докази тому, про що ти пишеш, є? Більш-менш сприйнятливі і не такі фантастичні, що… Що аж дух захоплює. Навіть друкуючи сенсації, ми не повинні виходити за рамки здорового глузду. Ще й маємо якось їх пояснювати своїм читачам. Тож хочу уточнити, — редактор потряс аркушами паперу з матеріалом репортера, — це випадково не "качка", що їх час од часу запускають наші ЗМІ для зростання власних тиражів і навзагал — популярності свого видання?
— Але ж тиражі треба піднімати.
— Згоден. Проте сподіваюсь, у тебе все ж таки достовірні факти?
— Якщо їх можна назвати достовірними, то — так. А взагалі, в історії вже зафіксовано кілька сотень подібних випадків.
— Яких це… подібних? Скелетів за штурвалами літаків?
— Ну— у… — вперше ніби розгубився репортер. — Різні видіння…
— Простіше, навождення? Чи — мана-наслання?
— В тім числі й це. А також провали з часом і простором, гості з минулого, різні привиди над аеродромами… У тім числі й скелети за штурвалами літаків.
— Гм… Навіть… навіть скелети за штурвалами літаків? Де вони беруться?
Репортер чесно стенув плечима.
— Якби хто міг пояснити, — помовчавши, обережно додав: — Наука тут поки що безсила. Це за її межами. Принаймні, сьогодні.
— І багато їх там набралося?
Репортер запитливо скинув брови на лоба.
— Скелетів, — пояснив, морщачись, — не любив зайвий раз розжовувати сказане, шеф-редактор. — Сподіваюсь, не чортова дюжина?
— Більше. Не тринадцять, а — тридцять шість.
— Аж 36? Цікаво, цікаво.
— Ще й як!
— То розказуй, що вони там витворяли. Скелети. У літаку, який приземлився.
І репортер розповів…
У 1939 році в небі несподівано зник пасажирський літак, який здійснював рейс з Ріо— де— Жанейро (Бразилія) в Боготу (Колумбія). На його борту знаходилися 36 чоловік разом з екіпажем.
— І літак зник? У небі? Назавжди?
— Так, у небі. Але не назавжди. Він врешті-решт приземлився. Там, куди й летів. У Боготі.
— Так що ж тут незвичайного, якщо він приземлився? Ще й приземлився там, куди летів.
— Але він приземлився в Боготі у 1994 році!
— Тобто через… 55 років? Після того, як піднявся в повітря?
— Так, через 55 років, — підтвердив співробітник. — Коли відкрили двері, то побачили в його салоні 36 скелетів. Але от диво. Чашки з кавою ще були гарячими — хоч минуло 55 років звідтоді, як літак піднявся в повітря. Ще диміли запалені сигарети. Пасажири не встигли їх навіть викурити. На столиках лежали газети з датою: 16 квітня 1939 року. Для розслідування цього випадку була створена комісія експертів.
— І що ж вона встановила? Якщо взагалі могла що встановити.
— На жаль, нічого. Один з експертів так сказав на підсумковій прес— конференції: "Ми уяви не маємо, яким робом літак міг приземлитися. Адже за штурвалом сидів скелет…"
— Гм… Моторошна історія. Боюсь, ще присниться… Скелети за штурвалом літака… А ти один— єдиний живий і сидиш серед тих скелетів — у салоні літака і за його штурвалом… Хоча… Таке якщо й присниться, то лише у фантасмагоричному сні. А воно подається, як таке, що трапилося насправді… Експертів, сподіваюсь, не вхопив грець?
— Ні…
— Слава Богу. А взагалі…
Взагалі, чим, якими законами чи містикою ми зможемо пояснити читачам бодай один з таких випадків?
Репортер розгублено озирнувся, як ніби шукав того, хто йому зміг би підказати правильну відповідь. Але не найшовши нікого, відповів сам, намагаючись, аби голос його пролунав об’єктивно і дещо аж відсторонено:
— Інформацій, про незвичайні, скажемо так, явища, пов’язані з роботою пілотів, вже назбиралося чималенько.
— Я питаю, дружище, як ми пояснимо ці факти своїм читачам? У нас же солідне видання.
— Але йому теж треба дбати про тираж.
— Згоден. Для цього треба іноді друкувати й містику — під виглядом бодай псевдонауки. Але пояснювати хоч якось треба. Свідки є?
— І досить багато. А багато подібних фактів навіть запротокольовані.
— Гм… А може це уява свідків? Самі вигадали, самі й повірили у свою вигадку, га? Простіше, їх підвели власні почуття і багата фантазія. Може таке бути?
— Ну— у, в принципі… Принаймні, не виключається і такий варіант. Як не виключається, що це — наслідки невідомих нам законів Всесвіту. Ще невідомих. Поки що.
— Гм… Будемо валити на невідомі нам закони Всесвіту. Тимчасово повіримо. А зараз… випий кави і поміркуй ще над цими явищами, що їх образно можна назвати як скелети за штурвалом літака, а я там часом прочитаю, що ти цього разу розкопав. Взагалі, молодець. Подібні історії нам дуже потрібні. Хоч ми й не бульварна преса, але дбати про цікавість для читача маємо. Тим паче, до рубрики "Нерозгадані таємниці".
І прочитав:
"20 листопада 1996 року системи ПВО Великобританії зафіксували об’єкт, що на малій висоті наближався до англійського узбережжя з боку На-де-кале.