Три роки ходила я по Володимирській в усі пори року, дня й вечора. Скільки різних емоцій! їх можна б поділити на дві половини: як із природою, — щасливі, а як із людьми, — покусана.
38
А тепер бачу себе в поїзді до Запоріжжя з великим клунком (десь уже корзинку відбігла), усім своїм майном. Іду і з здивованням помічаю, що в мене попухли ноги, такі грубі стали, як колоди. Від чого? Серце чи нирки? Чи може була я така голодна? Ніколи ж досі цього не було.
Ось і Запоріжжя. Яке розчарування! Це не місто, а якась солдатська рота. Посеред степу шахівницею розташовані вулиці з множеством акації, тільки не на вулицях. Все місто — партерові будиночки з подвір'ячками. Тільки всередині — квадрат площі, а в цьому квадраті церква, кілька поверхових будинків. Таке все скучне, нецікаве. Не Запоріжжя це, а Александровск, оплот "вєлікой русской імперії". Саме тут за Дніпром на острові Хортиці й була Запорозька Січ. То й це імперське місто-рота було потрібне.
Моє відрядженя до Наросвіти дуже офіційно і строго прийняв завідувач обласної Наросвіти і того ж дня я вже була призначена до трудової школи викладати мову й літературу в старших клясах. А крім того, ще й вчити мови дівчат у кравецькій школі. Де я маю жити? Знайшли родину робітника металюрґійного заводу на одній з тих одноманітних вулиць, розлінованих перше, ніж ці будиночки були побудовані. Родина з дивним прізвищем Була складалася з трьох осіб: сухорлявого, законсервованого роботою біля металу батька, дебелої й роз-сипчастої матері та стрункої білявки-підлітка Олі, що мала золотого зуба і завжди трохи недовірливо всміхалася, коли говорила. Крім мене, на мешканні в них була ще молдаванка Клава, пишна панна з трошки вивернутими губами, службовка якоїсь установи. Клава й Оля спали в кімнаті, а мені поставили в сінцях ліжечко і то там я жила майже рік. В них же й харчувалася.
Навіть нема чого згадати з того Запоріжжя, таке там нецікаве, провінційне життя. Хіба те, що в перші ж дні запросив мене в гості директор моєї школи, Петик. Зайшов за мною Андрій Щучка, інспектор Наросвіти. Справді — Щучка. Дрібнокаліберний, пишноодягнений, у добірновишиваній українській сорочці з широкими рукавами-манкетами та китичкою, замість краватки. Із щучим писочком і густими зморшками під очима. На лиці усмішечка, начебто запобіжлива, начебто протекційно-всезнаюча, не розбереш...
У Петиків за столом сидів уже й завідувач Наросвіти. Я ще в Наросвіті помітила, що в нього одна рука — калічка, і то — права. Прізвище його було великоруське (от, забула!), але з усього видно, що він українець, говорить не вивченою, а стихійною українською мовою. На півдні України часто трапляється: прізвище чисто кацапське, а душа українська. Плоди колонізації Катерини Другої? В гостях у Петиків він виявився не таким грізним, як у кабінеті Наросвіти, але й підступним. Він приніс якогось рожевого винця, поналивав усім маціпусінькі чарочки, мені казав випити цей наперсточок одним духом. Я ковтнула, а він тоді: — Скажіть "а"! — Та мені забило дух, я закашлялась. Не можу! Всі вони вдоволені, а я, провінціялка з Києва, присоромлена, що не розуміюся на винах. То не вино, а лікер. Спирт.
Приблизно з того часу вчепився до мене Щучка. Насамперед, почав протегувати, зобов'язувати всякими учинностями, заходити до хати. Щедро сипав грішми, де тільки можна було. Він, крім інспекторської посади в Наросвіті, набрався по вінця лекцій українізації в установах і грошей мав багато. На тлі Запоріжжя він видавався фігурою, та я й не бачила інших "фігур", взагалі. Ніколи ніхто так навратливо не атакував мене, як цей.
А з яким балянсом приїхала я до Запоріжжя?
Скінчилась наука, почалася проза життя. Я — доросла, вже маю 22 роки. Нічого не вийшло з мене, письменницею не стала. Ті кільканадцять оповідань, друкованих у газетах і журналах, треба знищити й забути, що ти колись їх писала. Ніхто не побачив у тобі здібностей і ти їх, мабуть, не маєш. Тож човпи... Нічого не вмію, от і цього вчителювання: боюся, не люблю, не йде мені... Щоранку, йдучи до школи на працю, наче підвішуюсь на шибеницю. Повертаюсь із школи — наче вирвалась із тюрми. А що є інше для мене? Якби я жила в атмосфері уваги, любови й віри в мої сили, — може й розцвіли б мої здібності. Але хто мені такий тут дуже близький і кому — я? Отже, розрив із мріями, їх поховання, духовна самотність, бо чогось я такого хочу, сама не знаю, чого... Як колись у дитинстві. Незмінне, наче я не підросла й на йоту душею.
Вже всі оповідання подерті. Кінець. Я — не письменниця.*
На цей грунт падає велика увага й наполегливість Андрія Щучки на тлі розлитого навколо вакууму, без вражінь. Ніяких інших знайомств, бодай співрозмовців, як не друзів-однодумців, літераторів. Жадної бібліотеки, де б одвести душу. І ніде від Щучки не сховаєшся... Ось сценка: іду увечорі вулицями Запо-ріжжя-центру, купила собі шоколядної хальви (вже гроші маю, можу порозкошувати!), ласую нею... і думаю про поезію Павла Тичини, мовляв, він же з неба готовий не впав, не взявся нізвідки, а має поетичних батьків, виріс на поезії попередників... Я ніби продовжую якусь лекцію в ІНО... А тут де не взявся Щучка і з виглядом родича вітає мене та журить-докоряє.
— Ай-ай-ай! І як же це так? І чого ж це ви самі їсте хальву? Таж ви могли сказати мені і ми разом би посмакували, і в кіно пішли б... От, як негарно, не по-товариському! Чи не сором?
Словом, щоб швидше цей час переглянути, не вельми то цікавий, скорочуюсь: Щучка уперся одружитися. Він, як досвідчений стратег, все робив, щоб відрізати мені шлях від відступу, використовуючи всі мої послаблення віжок. А в мене склалася теорія шлюбу така: нема щасливого! В який бік не гляну, все так, що одна сторона страждає і терпить. То що краще? Чи
* Жаль, я все те в нападі зневіри понищила, а цікаво було б тепер поглянути. Ось одне пам'ятаю: антирелігійне. Комсомольці хуліганять, перешкоджають великодній заутрені і розклали велике багаття за оградою та там ревуть під гармошку антирелігійні частушки: "Далой-далой монахов, раввінов і па-пов..." Десь я таке бачила, чи не в Жашкові. Але тоді я не знала, чого й комсомольці не відали. Вони, власне, творили поганський обряд, тільки додали ще совєтські частушки. У давніші часи за церковною оградою у великодню ніч запалювалась ватра. Це — рештки давнішої релігії...