Я пригадую це Василині і кажу, що нам здалася б така торба. Це нічого, що пиріжки з буряками, ой, які ж смачні солодкі цукрові буряки, як їх спекти на черені...
А далі... Від голоду, дзвінкого лісового повітря чи може від незвичного ритму праці мені почало ввижатися. Вмить усе реальне зникло. Серед блакитного й червоного палахкотіння наша господиня на кочерзі летить у небо, а ось уже скаче шаленого танцю... Потім — знов усе, як було: ми сапаємо, навколо ліс, у животі смокче... Що це таке? Галюцинація? Це вперше в житті. І як! Наче ось-ось було.
Чи може таке ввижається тому, що все тут — середньовіччя, хоч це тільки 60 кілометрів від Києва. Лютежські молодиці возять щодня молоко до Києва, отим самим пароплавчиком, що й ми припливли. Ще в перші роки мого київського життя я часто бачила цих молочниць. Вони були в довгих квітчастих юпках до стану з рясними складками, з коміром великим, круглим, як на фресках у Софії. Це певно одежа ця не мінялась із княжих часів. Ці ж самі молочниці були увічнені на барельєфах басарабського Критого Ринку, з коромислами й дзбанками... (Тепер їх уже нема там. Шкідники й варвари з комунального відділу Міської управи всі ті барельєфи позбивали десь так у 30-му, 33-му році.)
А може цей образ — господиня-відьма — продовження тутешніх повір'їв, що ними переткане це лісове життя? Вчора купили ми в господині літр молока, посідали на ґанку вечеряти, а вона нас прогнала. Після заходу сонця ніхто не їсть надворі, бо тоді збирається звідусюди нечиста сила, на все сідає. А тут пішов дощ. Бачимо: винесла наша молодиця кочергу й пікну лопату, поклала навхрест серед подвір'я, перехрестилася і почала заклинати, щоб град не йшов. Якби я власними очима не бачила цього, то не повірила б, що таке діється в ХХ-му столітті, під самісіньким Києвом.
Побули ми з Василиною там тиждень та й побачили: треба змиватися, поки ноги тягнуть. Радять нам (чи не сама господиня?), що в Бучі приймають на роботу до торфяних розробок. Це недалеко. Але як же ми ті корзинки потягнемо з книжками? Ще й на додачу Захаркову сокиру. А що ж, залишати її господині?
* * *
Як добралися ми до Бучі? Певно хтось підвіз без пригод, бо інакше пам'ятала б. У Бучі справді приймають на торфяні розробки і жити можна в гуртожитку для сезонових робітників. Тільки вперед треба пройти медогляд. І на наше спільне здивування, Василину лікарська комісія забракувала, знайшла в неї міокардит. А мене прийняла. Тож Василина поїхала. Я почала працювати.
Торфяне поле це колишнє болото. Машинами зрізали це болото зверху, воно вже цеглинами лежить-просихає, а наше, робітниць, діло — складати їх у п'ятки, п'ятки в штабелі, такі малі пірамідки. Як уже цеглини просохли — складати їх у коші, ці коші переносити на плечах до збірного місця і там уже з цеглин робити великі піраміди. Торф колючий, руки від нього вже зашкарубли, а босі ноги всі поколоті, в остюках, робота непосильно важка, ще й спека.
Після одного такого довгого жаркого дня я разом із робітницями скупалась у ставку, а на третій день злягла. Простудилась, гарячка. Повезли мене до лікарні в Радомишль і там зоставили, бо лікарі виявили, що в мене мокрий плеврит. Старий знайомий! Це ж у мене вже не раз ці плеврити та запалення були, тільки ще мокрого не було.
В радомишльській лікарні все лікування складалося з того, що щодня міряли температуру. Ніяких ліків, процедур. Лікарі призначили мені дієту: літр молока й булочку на цілий день. Більш нічого. Простирал міняти не належалось. Бідна, бідна лікарня і бідні її пацієнти! Атмосфера безнадійности... Я вже приготувалася помирати.
А тут несподівано входить у палату Ганя. Де вона взялася? Як вона знала, що я тут? Та дуже просто. Це я послала Кобер-никам листівку, де я і що зо мною. А Ганя якраз на цей тріп приїхала до Києва розвідувати, як би вступити на курси бухгалтерії та знайти для Дмитра роботу. Ну, чи не замисел це опікуна?
Словом, Ганя забрала мене з радомишльської лікарні до Києва. Якось я добралася до лук'янівської лікарні і там мене відразу прийняли (робітниця ж з виробництва!), поклали в палату. Мокрий плеврит не жарт. Іншим пробивали дірки в спині, щоб випомпувати воду з легенів, а моє лікування обмежувалось баньками, вода мусить зійти так, серце мусить розсмоктати. Головне ж, було в тій лікарні те, чого мій виснажений організм найбільше потребував: їжа. І досі пам'ятаю той неймовірно чудовий запах свіжого огірка, що приносили в час обіду... Але чи хто з вас був у лікарні? Чи ж не правда, що в такому оточенні, серед хворих, видається, ніби весь світ хворий, здорових зовсім нема.
Одного дня прийшла медична сестра і сказала, що зараз мене побриють, знімуть з голови все волосся. Я — в плач! Нізащо! (І чого це я така вражена була?) Ні, не помогло. Зробили мене голомозою, я просто боялась на себе дивитися. Якогось чепчика дали мені.
А другого дня — одвідувач. Як цей Євген Щербаківський довідався? І взагалі — чого прийшов? У такому вигляді мене побачив. Я з ним ніколи не приятелювала, рідко коли бачила на літературних вечорах і знала тільки, що він член "Гарту", а чи поет, чи прозаїк, так і не знала. І хоч був це випадковий хлопець, але мені не байдуже було, як виглядаю. Посиділи ми на веранді, він пішов... І в голову не прийшло, що це — поклонник.
Скоро моє видужання пішло на добрий лад, мене з лікарні виписали. Так, набравшись нових вражінь з батрацько-робітничого побуту, поїхала я додому вилежуватися на свойому твердому тапчані. Вже не стало кругленької рожевощокої Явдоні, що всі горшки перепробує в хаті, Хватохи. А стала суха, як дощечка, Докія. З коротким волоссям — брита ж, — воно відростає поволі.
Вдома я інстинктовно накинулась на цибулю. Правда, воно в хаті й так не було присмак, але картопля й олія були. Я ж мала своєю основною стравою цибулю, тушену в олії. Накришу повну риночку цибулі й ставлю її наніч у піч, щоб стушкувалася, і нічого смачнішого за це для мене не було.
Так що, — думала я, відлежуючись на тапчані, — як не поривай з домом, а все ж таки він єдиний тебе прийме і вигріє.
Моя горда автобіографія в 1923 році до "Плуга", де я писала, що порвала і ідеологічно, й матеріяльно з міщанськими тенденціями й батьками, не виправдала себе. Звичайно, що я не могла наслідувати ідеологію батька ("Бандити! Грабіжники!") і не могла примирити її з ідеологією київської пролетарської студентки, але все більше і більше била мене по голові кричуща розбіжність між дійсністю й тим, що щодня писалося в газетах, що настирливо вносила у вуха пропаганда навколо. Я вже не могла казати мамі, що так і треба, щоб у нас відібрали майно. Не мала тихого жалю до "доми", що забули про мене в ці роки, не цікавились, як я там, нічого не висилали. Що ж, як самі ледве животіють за картоплею-цибулею.