З кольорами таке, що я в певні періоди особливо люблю якийсь певний колір. І жадний з них не викликає цієї дивної емоції, що й назви їй нема.
Взагалі ж, я собі придумувала вдома свої ігри. От, наприклад, розкинути руки, як вітрячок, і закручуватися до запаморочення, а потім розкручуватися. Недавно я десь вичитала, що так і мавпи граються. Ну, це підтверджує мою думку, що людина проходить у своєму розвитку всі стадії, починаючи... не від мавпи, а від амеби.
6
В кінці 1909-го року уродився брат, якому дали їм'я Микола. Дитина вродилась із заячою губою і додала тільки журби.
Бо як уродився Коля, то нашого батька не було вдома. Сталась подія, про яку я нічого не знала. Не знала я, що батько сидів тоді в гуманській тюрмі. Чому? Суд його засудив на рік тюрми за те, що мав зброю, стріляв у людину і вибив їй око. Це закрався злодій у погріб, а батько підстеріг його і стрельнув з таким наслідком. Не знаю, чи й злодія судили за влом, бо в нас у хаті про це не говорилося, тільки називали "оті злодії Рачки"... Але трах-бах, "трахтір" уже був не наш, став він Гамосів Дяченків, ще одного татового товариша з Городищ.
Тепер я пам'ятаю себе вже в іншій хаті. Якась стара занедбана жидівська райшура, більше на селянську хату схожа, ніж на містечкову. Була вона на межі між ґетто і "аристократичною" частиною міста. Ота величезна кінська торговиця не була рівна, а вгиналась у тому місці, де вона завертала під прямим кутом в напрямку до волості. В цій частині Жашкова були самі "панські" доми з залізними штахетами, садочками й клюмбами. А най-багатше виглядав дім доктора Кузьмінського, що стояв навіть не при вулиці, а в глибині саду. Поруч садиби Кузьмінського була аптека Пуклевича, єдиного поляка в містечку, статечний червоний цегляномурований дім з високим ґанком, входом до аптеки. Ото там у ногах мурованого дому примостилась і злиденна райшура, що вибігла з густонаселеного ґетто... Вона навіть не була обгороджена.
І хто ж би то сказав, що зараз за цією обдрашпаною хатою на белебені починався той ручай, що вбігав у обгороджений парканом розкішний і захований від людського ока парк Пуклевича? Ручай той ще в саду перетворювався в річечку, а береги її — у глибоченький яр. Отам за посілостями-парканами Пуклевича яр уже був перетятий місточком, що з'єднував містечко з селом Другою Дачею. І хоч наше містечко з обох боків було оточене зарослями верболозу й очеретів, ярами та ручаями, само воно не мало й деревини. У мене завжди було почуття, що воно степове, порохняве, болотяне. Тут же й лісу нема близько. Хіба ж то ліс, ота Натанівка за Жашковом, чийсь гайок, де ходять павичі з розпущеними хвостами? Справжній могутній ліс, Дубина, був далеко, за п'ять верстов, в напряму до Тихого Хутора. А тим часом на мапі Бопляна наш Жашків існує не в степовій смузі, а в лісовій. Триста років тому це був лісистий край, мабуть, такий весь, як той Пуклевічів розбуялий сад.
То якоюсь оазою видавався Тупчіїв сад, що замикав собою кінську торговицю (за ним ішли ятки й інші торговиці). Сад цей був також обгороджений високим парканом, але зелень наявно вихрила так, що хата Тупчіїв ховалась у гущавині. Одним тільки боком високий паркан упирався в стару хату під солом'яною стріхою, що наче заблудилася сюди з гоголівського "Вія". В ній жила Шулимка, ліверантиха з купою дітей. Ліверанта Шулима я ніколи не бачила, а Шулимка, здається, помогала ярмарковим запивати всякі могоричі, себто торгувала горілкою.
Про цей сад багато розказувалось у нас. Про самого Тупчія: був він спадкоємець великого багатія, але прожив бурхливу молодість і геть чисто все прогуляв та прогайнував: млина, земельну посілість. Зосталася тільки оця садиба посеред кінської торговиці, — хата, що колись була коршмою, та ота друга, що в ній жила Шулимка. Тупчій уроїв собі, що тут десь є закопаний великий скарб, та й давай перекопувати всю садибу. Копав-копав, аж поки все перекопав. Скарбу не знайшов, але праця не пропала даром. Угноєна ярмарками-століттями земля була засаджена щепами і оце виник такий тінистий сад.
Я пам'ятаю Олександра Тупчія вже в образі патріярха з довгою білою бородою, з своєрідною плутаною півукраїнською-півросійською мовою. Він вічно говорив про Апокаліпсис, про біблійні пророцтва та про Антихриста, що ось-ось прийде...
Та що це я про Тупчія? Почала ж про себе і про сад Пуклевича, що був просто за стіною найманої на белебені хати, але недоступний нікому...
На цей час припадає моя перша "ситуація на межі". Було мені тоді років 6-7. Я могла б гарненько померти й не було б ще 65 років безцільного та скучного існування, не знати пощо й нащо. Була я тоді дуже хоровита. Бронхіт, запалення легенів, плеврит. Бачу на стрічці пам'яті березневий весняний день, саме розгасло болото, все навколо дзюркотить, бурхливо рине вода, по дорогах і в ярах клекотить. І таким болотом мама веде мене до лікаря Кузьмінського. Ноги не витягнеш із болота, а ми долосаємо. Я вже впріла й втомилася.
Мама затримала мене при житті тим, що обмотувала в гарячі мокрі домоткані рядна, а зверху вкривала ще кожухом. Мама теж не знала, на яку долю і нащо мене рятує, то був її материнський інстинкт. А що таке дуже сталось би, якби я тоді вмерла? Нічого! Чи світ так дуже потребував мене, чи я його?
Чи через хоровитість, чи може через малий вік, у першій групі я була два роки. Буквар був уже давно перечитаний, усі казочки, а з шкільних спогадів — нема ніяких. Якісь малі уривки і то — з літніх часів, а зимові десь випарилися.
Була в мене тоді товаришка. У Гамося Дяченка була дівчина моїх літ, звалась вона Гантошка. Ось виринула одна сценка. Я — в Гантошки, у тій самій хаті, де ми жили недавно. Дуріємо, пищимо, кихкотимо. Гантошка говорить "па-рускі": — Я про-студьорілась і надєла нов^ю сарьочку, — а я вимовляла всі слова навпаки ("сві васло пакинав") і нас страшенно тішить, що ми заговорили незнайомою мовою. Крім того, я вимайстровую ріжні пики, вилуплюю страшно й лякально очі. Нарешті, награвшись, вже хочу йти, з Гантошка не пускає. Посидь ще, та й посидь! Справді, це ж так буйно веселились ми — і вже йти? Я залишилася ще, переступивши через свою волю, щоб вволити Гантошчине бажання. І раптом — відмінилася. Замовкла. Не стало в мені гумору і не було жартів. Зробилось убійчо нудно. Я пішла, а Гантошка й не затримувала. З того часу урвалося наше товаришування. Чому ж така раптова зміна? Проти мого бажання? Так потім не раз у житті повторювалося.