Мушу признатися в своїй провині: це я подарувала Бориса Коваленка українській літературі.
Коваленко саме тоді шукав, де б розгорнути свою активність. У драматичному гуртку на деклямації "Кавказу" — колективній — не дуже блиснеш. Хотів він стати головою інститутського студентського клюбу чи хоч би якогонебудь гуртка, — ганебно провалився. Хотів був стати старостою курсу — не вибрали. А тут сталась одна знаменна подія.
* * *
Перед тим всюди були розліплені афіші, що в Шевченківському театрі мають виступити живі українські пролетарські письменники із столиці. Ніяких квитків вступу не треба, вхід всім вільний, приходь і сідай, де хочеш. Побігли й ми з Василиною.
Еге, "сідай, де хочеш"! Де? Як уже все обліплено так, що й голці нема де впасти. Висіли на колонах, гірляндами звисали з усіх бальконів, трималися за будь-що аби не впасти в партер. Котрі не мали де сісти, ті стояли.
Вже сама масовість, колективна психіка робили все тут напружено урочистим. Ще такого київське пролетарське студентство не чуло й не бачило! Виявляється, що Київ це просто якась затхла діра, бо он у столиці, в Харкові, вже давно почалася жовтнева література, а тут нічого не діється. Провінція! Тому столичні письменники привезли сюди цю жовтневу літературу і з сьогоднішнього дня і в Києві починається ера жовтневої літератури, яка вже остаточно зриває з буржуазними пережитками, з дожовтневим красним письменством.
Така була вступна промова. А яка вона, ця жовтнева література, то ось! Виступає у шкіряній чорній тужурці з русявим вусом Василь Еллан, — від пролетарсько-робітничої організації "Гарт" і каже, що справжня робітничо-пролетарська література починається від "Гарту", а всю буржуазну літературу ця організація заперечує. Виступає у чорнодубленому до стану чепурному кожусі з сивим смушевим коміром і чорним вусом Сергій Пи-липенко від Всеукраїнської селянсько-батрацької літературної організації "Плуг" і каже, що "Плуг" має об'єднати всі творчі літературні сили селянського походження, які хочуть працювати для світлого майбутнього. (Навіть і тепер, я не вмію висловити так "ідеологічно витримано", як в дійсності казав Пилипенко, тому передаю приблизно).
І тут же запрошують на сцену, може хто бажає висловитися з цього приводу. Хто з присутніх хоче взяти слово? А може хто хоче вступити до "Гарту" чи до "Плуга", то будь ласка! Записуйтесь!
Лізе на сцену юнак у довгій обстрапаній шинелі. А, це Во-руський! Скрізь, де тільки якісь збори, він конче виступає і щось таке плете, що ніхто не розуміє, що він хоче сказати. І тепер говорить він довго й плутано, сам не знає, що меле. Із залі летить нетерпляче: "Досить!" Оплески заглушують промовця. Якось упросили Воруського зійти зі сцени, а тут виступає ще другий промовець, якийсь сільський парубійко в чемерці і починає читати свої вірші. Закликають же виступати! Ну, цього вже ніяк не можна було випросити із сцени. Публіка регоче, свище, тупотить ногами, — а він читає! То Пилипенко взяв його під пахву, як лантух січки, і виніс за лаштунки. Заля трясеться від сміху.
Перша частина вечора закінчилась наполегливим закликом до юнаків і юнок: хто почуває себе письменником, то може взавтра прийти й записатися до "Гарту" чи до "Плуга", на таких-то адресах.
Після малої перерви живі пролетарські письменники жовтневої доби показали київському пролетарському студентству свою продукцію. Почалося священнодійство. Перший виступив В. Еллан, уже не в ролі трибуна-організатора, а в ролі поета. А це хто? — Поет Сосюра. Цей не читає свої вірші а наївно співає: "Лисиче над Дінцем..." О, Павло Тичина! Цей також — читає-не-читає, співає-не-співає. Тільки зовсім іншою співомовкою, ніж Сосюра. Його власна інтерпретація. "Плуг", "Сонячні клярнети", "Мов пущене ядро з гармати..." Заля просить ще й ще. А що ж я почувала, та, що колись писала Загулові письмову працю "Революція в інтерпретації Павла Тичини"? Тепер живого бачу й чую, як він інтерпретує.
Далі — в мертвій тиші, ані дихне ніхто — Микола Хвильовий читає дві новелі: "Сосни гудуть" і "Я". Про Хвильового я ніколи не чула, оце вперше. Лірична манера автора посилає містичні мурашки по спині. Яким засобом тримає він оцю нап-хом-напхану залю в напруженні? Невже оцим м'яким задушевним рефреном-запитом: "А сосни гудуть-гудуть. Чого так сосни гудуть? Ах, ви сосни мої, азіятський край". "Я" ще сильніше приголомшує залю. Більше не пам'ятаю такого магічного навіяння читанням на масу.
Так під цим вражінням і вийшла публіка.
* * *
Другого дня я вже йшла "записуватись в літературу". Як могло бути інакше? От тільки — "Гарт" чи "Плуг"? "Гарт" ніби пролетарськіша організація, тільки — що ж я там буду робити? Я ж зовсім не знаю нічого з життя міського пролетаріяту, робітництва, фабрик, заводів. Ні, таки "Плуг" мені ближчий, бо хоч я й вирвана із села, але я — з того кореня, всі мої родичі — село. "Плуг"!
І ось я вже в будинку Музичного Товариства Леонтовича, подаю заяву в руки самого Пилипенка. "Прошу прийняти мене в члени "Плуга". Там уже сидить кілька таких майбутніх плу-жан: Григорій Косяченко, Євген Брасюк, Антін Шмигельський (О, цього я бачила у їдальні АРА!), Яків Ковальчук... Серед них — я одна дівчина. Це мене не бентежить.
Отож другого дня хвалюся Борисові Коваленкові, що я вступила до "Плуга". Якби не сказала йому, то й не стукнула б йому в голову така ідея. Він відразу все випитав у мене, як це я зробила, а я геть усе чисто розповіла, бо й не могла собі уявити, що має спільного Коваленко з літературою. Така без-емоційна довбня.
А в неділю на перших зборах київської філії "Плуга" бачу — приперся й Борис Коваленко.
* * *
Ці перші збори відбулися в редакції газети Більшовик, що містилась у обласному "Сельбуді" на Фундукліївській. Але що це? Кого я бачу? Яків Качура, колишній гроза і постраховище в ІНО, до якого молилися всі ті, хто залежали — а потім зловлений бандит... і він тут? Оцей самий косоокий Яків Качура сидить не як бог і не як бандит, а як проста людина, за одним столом зі мною! І нема в ньому нічогісінько страшного. Звичайно, не в жовтих чоботях, а в шнурованих чорних черевиках. Мало того, виявляється, він — співробітник газети Більшовик, має в ній якусь посаду. Ніхто тут і не згадує про ті інтересні події в Кам'янці-Подільському. Він мило всміхається, одне око набік, а друге десь навскоси.