* * *
А яке захопливе було видовище, коли перейменовували Київський університет на Інститут народної освіти! Раптом оголошено було загальні збори всіх студентів у тій найбільшій 16-й авдиторії. Авдиторія вже трішить, нема де сісти. Голова зборів — Барунша, поруч неї сидить Качура. Натанзонша, голова студкому, виголошує промову, що от раніш до університету входив медичний факультет, а тепер це окремий Медичний інститут, то нема вже потреби в університеті. Тому студентська громадськість і оці збори ухвалюють перейменувати університет на Інститут народної освіти. Треба тільки піднести руки — і ухвала є.
Е, не так просто!
Перший виступив Григорій Косинка, студент першого чи другого курсу, і сказав, що це перейменування — акт КОЛОНІАЛЬНОЇ політики. Москва, Ленінград мають свої університети, чому не може мати Київ? Це хочуть уже звести нас до статусу глибокої провінції. За цим почали виступати й інші студенти, — якщо їх питають про це, виявом чого і є оці збори, то вони глибоко не погоджуються з такою деградацією славетного Київського університету з цілим рядом заслужених імен у науці... А найцікавіше виступив Антоненко-Давидович. Всі вже нагострили вуха, стала наелектризована тиша, всі знали гостроту й красномовність цього промовця, його логіку, дотепну сатиру, оцей нетерплячий рух руки, щоб підгорнути з лоба непокірне пасмо чуприни, тонку усмішку при тому... Тільки довго говорити йому не довелося, бо відразу встав Качура й відібрав слово, мовляв, ви не наш студент (Антоненко-Давидович був студентом КІНГу, прийшов на допомогу). Як тільки це Качура сказав, — почалися свисти, крики, вигуки, вся зібрана маса загула й загорлала.
— Хай говорить! Дайте слово!
Створився такий хаос, що взагалі нічого не можна було розібрати. Щось кричав Качура, хтось стягав із подіюму і виводив геть Антоненка-Давидовича, щось у цім гармидері белькотала Барунша... Нарешті, знайшли вихід: Барунша оголосила, що збори закриваються, всі можуть розходитися. Фактично — зірвані. Так і стали ми студентами ІНО, хоч резолюції на зборах не було ухвалено.
12
Одного разу нікого не було в мешканні, ні Мотрі з Тамарою, ні господині з її дочками. Я була дуже голодна і нічого не передбачалося, щоб цей голод стишити. Почала я тихенько наспівувати, — ах, шкода, що нема Василини, з цими дівчатами не заспіваєш! — найвідповіднішу до цієї хвилини, Шевченкове "Прощай, світе, прощай, земле, неприязний краю..." Потім проспівала усю кантату "Світе тихий, краю милий, моя Україно..." І так переспівала все, що люблю. Кожна пісня злучена з своєю емоцією, а в цілому — букет, серце вже нагрілося, нагодувалося. І раптом — увійшла я в екстазу, в раювання. Голодна — і щастя. Нетутешнє, незнане всім.
Як я тепер розумію, то це ритмічним співом розколихала я сплячу "кундаліні". Ритмом, звуком, вібрацією. В індуській йозі говориться, що ця "кундаліні", скручена як змійка, спить у низу хребта. її можна розбудити на своє бажання вправами, мантрами і вона збудиться, скочить до мозку. Тоді йоґ входить в екстазу.
Тоді ж я не знала, що саме її викликала моїми піснями. Я з цим ейфоричним станом була вже давно знайома, тільки він налітав на мене без мойого зусилля, а так нізвідки, мабуть, з океану повітря, що на дні його я була. Іду десь осіннім полем — і світ стає не такий, як усі бачать, а повний захованої краси, мені відкритої. Або — літом: іду житами й зливаюся з небом, жайворонком, з вітром-леготом, із васильками-маком-берізкою. Я — скрізь і мене нема.
Особливо пам'ятаю, як ходили ми на хутір до Кравченків. Ішли ми насипом незакінченої залізниці, що звалась "полоса отчуждєнія". Ця "полоса" буяла квітами. Ідеш-ідеш і сядеш на насипу, заховано між зіллям серед просторів, і відновлюєш свою давню гру: а що тут було колись?
Це щастя, оця ейфорія була найбільша моя потреба. Не зв'язане це щастя з жадною людиною. Це ж були часи іспиту моїх моральних і фізичних сил, навантажених тягарем брехні, без-перестань присутнім, нестерпним. Була я зовсім невразлива на "стріли амура". Було не до того. Приятельок теж не мала таких, як любов моя, Василина. Ці дівчата... Як і зійшлись ми докупи, то щоб легше було платити за кімнату.
З наближенням весни й весною я зовсім охляла і вже не розуміла, що на лекціях читали професори. Ходила — ледве волокла ноги. Ото й тільки, як прийду у неділю до Коберників, та нагодують.
І я вчилася — нікому не робити собою клопоту. Дивитися на вітрини, повні ласощів — і казати: я нічого цього не хочу! Одежа? Я можу ходити у спідниці, перешитій з мішка — і так добре, іншої не хочу. Нема взуття? Буду ходити боса. Он же бачила я на Володимирській мистецтвознавця Бутнік-Сіверсько-го, елегантно зодягненого у білий бездоганний костюм і босого. І я спробувала "на босяка", але це не те, що в Жашкові на м'якому чорноземі. Київський брук скоро наробив пухирів на голих підошвах, — то я цю "ідею" занехала. А все ж пам'ятаю себе: весна, я сиджу в спідниці з мішка, боса під Володимир-ським собором проти сонця на східцях і вишиваю. Це я брала у артілі "Кустарспілка" роботу — вишивала якісь "ламбрикени" полтавським швом. Платили мало, дуже мало. З того часу я зненавиділа вишивання і вже більше ніколи не бралася до нього.
Йк я склала іспити тієї весни — не знаю. Якимсь понад-зусиллям. Я вже була така виснажена, що ні на що не мала сили. Знесилили мене і голод, і моральний гніт. Я повинна була, зустрівши "Жовті чоботи", підійти до нього і сказати, що я не член КНС, а дочка жашківського "нетрудового елементу, позбавленого права голосу", щоб цей гніт із себе зняти.
Але іспити я склала і стала студенткою першого курсу літе-ратурно-лінґвістичного факультету.
* * *
Перестали бути студентами ІНО ті, що були у довжелезному списку, вивішеному на стіні коридору при вході. На першому місці красувалися прізвища Григорія Косинки й Тодося Осьмач-ки. Одночасно вилетів з КІНГу Борис Антоненко-Давидович.
У відповідь на це, другого дня на зовнішніх стінах університету був розвішаний фейлетон під назвою "Вилітаючий балет", де відповідно описано всі події, зв'язані з перейменуванням Київського університету на КІНО. Казали, що автором фейлетону був Г. Косинка, але мабуть не обійшлося без Б. Анто-ненка-Давидовича, дуже вже був їдкий. Всім киянам зрозуміла була назва фейлетону. Тоді саме з успіхом ішов у опері "Літаючий балет".