Але яким духом ці люди живуть? Які старорежимні цінності ще тут у ходу!
"Крєстнік Ніколая Ніколаєвіча" узявся показувати мені Київ. Золоті Ворота, Володимирську Гірку... Ще тоді там була панорама Голгота. Це ж я вперше у Києві, якщо не лічити дитинства, коли я йшла Басарабкою та хапнула з "кошолки" морелю.
4
Чомусь мені дали в Таращі відрядження до КІНГу (Київського Інституту народного господарства). За кілька днів після мого приїзду вже й відбувся вступний іспит. Письмовий — написати про творчість Івана Франка. Усний — з політграмоти. Що таке двохзполовинний Інтернаціонал? Хто були його творці? Про Плеханова чула я вперше, невтямки було мені, що є такий на світі. А як я могла знати щось про двохзполовинний Інтернаціонал, коли й перших двох не уявляю собі? Ще й третій Інтернаціонал є? Ой, біда! Провалилася! Напевно! Ніяких по-літграмот у Ставищах не було. Замість неї, ми співали "Не пора, не пора, не пора..."
Вже й готова була до цього. Вже й довідувалась у Кобер-ників, чи є яка підвода з Жашкова. Тоді ж я занесла передачу в Лук'янівську тюрму. Перед тим зустріла я в приймальних коридорах оту довгокосу Ярину і вона мені сказала, що носить передачі Іванові Набекалові у тюрму. Понесла і я. Моя передача дійшла до Івана і я дістала маленьку записочку, писану Івановим бісерним почерком. Довго я її берегла, аж поки в цих безконечних перетрушуваннях та покиданнях вона десь загубилася. Це була остання вістка від Івана. Його розстріляли. Наш пишний цвіт.
Із страхом і тремтінням пішла я довідуватися до КІНГу про свій провал на іспитах. Коли вийшло інакше. У списках, вивішених на стінах КІНГівських коридорів я прочитала, що приймальна комісія на підставі моєї письмової роботи передала мене до університету без іспиту. І так я — гоп! — уже стала студенткою Київського університету. Тільки — основного курсу. Це був такий підготовчий курс, бож молодь перла до вишів з підготовою різного калібру, — сільська, вояки, отакі зелені, як я, ну, і непмани...
Як верталась я до Жашкова? Поїздом? Ні, возом. Ось жива перед очима сценка, наче з часів асирійсько-вавилонських чи троянських. Може колись така й була? Серед білоцерківського ринку сиджу я на возі, тут наша валка стала на попас, тут же й жашків'яни, мабуть, і наш Дмитро. Навколо шейкаються базарні люди. Якийсь дуже рижий, аж червоний, жид років 30-х подивився жадібно на мене і я, ні з сього, ні з того, була охоплена вогнем шаленої еротики. Це від нього на мене передалося. Оце так творяться пари, а може й біблійні епізоди. Якби я була бранка, а цей — ізраїльтянським воїном, то одним поглядом сталось би започаткування нової нації. А так — блискавична зустріч очей, я поїхала далі — і дивувалась: як це я могла так загорітися пекучим і солодким вогнем від огнистої бороди якогось містечкового балагули? Але який примхливий мій потяг — це я не раз потім на собі спостерігала.
5
Не тільки я вернулась додому студенткою, але й удома сталася якась метаморфоза. Оце маємо ми їхати до Києва учитися обидві: я і Льона також. Вона якраз закінчила жашківську двоклясову школу і батько вирішив послати її до фельдшерської школи, що на Лук'янівці. Хоч і дівчата, а освіту якусь треба дати — так, мабуть, міркував батько.
їхали ми возом до Києва, з нами й батько, бо треба ж було повести 14-літню Льону... Вона вступила, але жили ми окремо. Вона — у своєї товаришки, Галі Фузік, а я у Коберників, на Брест-Литовському шосе 48.
Коберники вже кілька разів бували в Жашкові, зупинялися в нас. Дмитро зупинявся щоразу в них, як їздив до Києва. Дуже популярні люди на Шулявці. Цікаві й нецікаві для мене одночасно.
Цікаві своєю барвистою, незвичайною біографією, новиною для мене. Це ж цей Володимир Петрович — вихрест. Родом із Бесітки на Таращанщині. Його жидівські батьки в Бесітці осе-лянилися: орали, сіяли, жили по-селянському, словом, нічим не різнилися від селян. Отож він одружився з дівчиною Яриною, цією самою, що я її тепер знаю, як Ірину Михайлівну. Виїхавши до Києва, як і мій дядько Радійон Кравченко, як Самійло Цим-бал, зробився візником. Тільки коли дядько Радійон і Самійло ніколи не розігналися на більше, як один виїзд, то Володимир Петрович розрісся у велику візницьку біржу, з десятком найманих робітників, виїздами, пишними лівреями тощо. Сам Володимир Петрович, всміхаючись, розповідав про це і додавав: — Причина проста. Я ріс у кредит, а довіряли мені великі суми тому, що я був чесний у сплатах. Кредит мені був необмежений, бо знали, що я завжди акуратно віддам.
Я потрапила до них вже тоді, як зникла пишнота великого міста, в революцію не було кому їздити візниками, не було в Коберників уже й робітників, залишилися тільки один чи два виїзди. Саме тоді починався НЕП (Нова економічна політика) і місто починало оживати від розрухи, почалася й потреба в візниках. То старші сини, мій кум Сергій і молодший Ваня, вбиралися в сині візницькі лівреї, випхані ватою, ставали широченними дядьками, вдвічі більші, ніж є, і їздили візниками у місто.
Та не зважаючи на важкі й голодні часи, безвідмовна гостинність і широко відчинені двері тривали й далі в цій хаті. Звичайно, тепер уже не було так багато гостей і самовар не кипів на столі день і ніч, але він кипів десь там на кухні, а за столом сиділо таки повно й тепер. На всіх їжі вистачало і була вона дуже смачна. Не по тодішніх часах. Старий звичай тут не мінявся: хто прийшов, всіх садовили за стіл. Була мені раз дуже прикра ситуація: прилипла до мене одна, мені майже незнайома, дівчина з основного курсу і то так, що аж прийшла зо мною до хати. І її посадили за стіл, як мою гостю. І це їй так сподобалось (ото, мабуть, була голодна!), що вона три дні не хотіла йти з цієї хати. Мені незручно їй сказати, а Ірина Михайлівна навіть не натякнула, навіть вигляду не подала, що так же ж не годиться! Та й не пам'ятаю, щоб Ірина Михайлівна, взагалі, коли підняла на кого голос у хаті чи розгнівалася. Уже немолода, але й тепер гарна, із скромно-лагідним виглядом черниці, завжди в роботі, без пересудів і пліток, — такою я її й пам'ятаю.
Такий і Коберник. До всіх погідний, до дітей ласкавий, — мені здається, що ніколи він не наказав їм гострим голосом. І діти шанобливі до нього. Діти любили батька, і таким він їм був, але в тім то й річ, що крім Серьожі, ні одна дитина не була його, а кого іншого. Володимир Петрович знав це (я думаю) і всіх любив, як рідних. Саме тоді, як я там жила, один такий справжній батько, (Павчин) жив у них. Це був ієромонах, отець Панфутій (не ручусь, що вірно називаю). Павка був дуже до нього подібний. Цей ієромонах не мав де подітися, бо монастир більшовики вже зліквідували, а монахів розігнали. І ось Коберники взяли його до себе, дали йому окрему кімнату, а хлопців, що були перед тим у ній, порозтикали по закутках. Був він у домі почесним і пошанованим, як і належиться його санові.