Ільченко, побачивши мене в дверях, устав, просяяв, посадив у крісло, наговорив мені купу приємностей. — В Наркомздо-ровЧ "Вірус" читали, читали й критику. Казали: "Хай вона прийде до нашого партійного комітету, ми їй видамо довідку, що все написане у "Вірусі" — не наклеп, а чиста правда!" Питався про вас заступник наркома освіти. Вами цікавляться! Ходімо, я покажу наше видавництво, бібліотеку!..
Пішли ми, Ільченко розчиняє передо мною двері за дверима, знайомить із якимись людьми, оце ж і його дружина, бібліотекарка... Після того, Ільченко приступає до конкретнішої розмови. Він би хотів замовити мені якесь оповідання для дитячого збірника, про якусь цікаву професію. Я пропоную: — Про фах стенографістки. — Це гарно! Ще ніхто про це не писав. І ще може б ви написали щось до дитячої хрестоматії — дуже маленьке, але насичене... — Я пропоную: — 3 життя Лесі Українки. — Я й сама хотіла писати біографічну повість про Лесю Українку, мою улюблену, але не склалися обставини... Ще й третю якусь тему ми придумали...
Мене бентежила ця прихильність, двозначна й недвозначна. З одного боку, таки справді приємно з ним розмовляти на мої заповідні теми, ронити думки, яких ніхто не хоче вислухати. А з другого — таки справді гарні очі, ті довгі вії, щось у очах тих заманливе. Як це розуміти? Невже справді?.. Ні, краще нічого, не бути злодійкою... (Так я кружляла думкою тоді, незвична бачити увагу до моєї сіренької особи. Тепер я бачу в іншому світлі. Ільченко просто хотів піддати мені духу.)
А тут, як на те, прийшла ще й поклонниця, Єлизавета Ста-ринкевич. Чогось з'явився й керівник справами видавництва, Розін. Старинкевич здивувалася: "в кожному видавництві — свій Розін"... От такої саме атмосфери треба було мені, з легким жартом, з усміхом, увагою, де не косяться на тебе, де ти між ними — рівня...
Заходила я ще кілька разів до в-ва Дитяча література. Кожен раз Ільченко розсипав передо мною люб'язності. "Крилате письмо" було прийняте до друку, вже й гонорар одержала, а чи друкувалося, — не знаю. Прийняте було й оповіданнячко про Лесю Українку до дитячої хрестоматії, але чи та хрестоматія вийшла, — не знаю. Це вже був 1941 рік і все обірвала війна.
Третє оповідання Ільченко скритикував, і я навіть забула, що то було.
37
Остання річ, що я носила до київських редакцій, була новеля "Пахощі польових квітів".
Виникла вона так, як і новеля "Сосна чекає чуда". Я сиділа в сутінках біля вікна і дивилася на замережені квітами морозу шиби. От, розписав свої фантазії! Сиділа в тій тупій депресії, що в неї я тепер так часто поринала. І дивно! Депресія обернулася в радість! Раптом мені запахло жарким літнім днем. Виникла картина: я — серед золотого збіжжя й блакиті сяйного літнього дня, іду серед колосистих ланів із товаришем, з Кошо-венком. В сутінках, не запалюючи електрики, я все те, що привиділось, записала і вже не хотіла псувати чудового. Світла не влучала. Ранком без змін переписала нічні каракульки. Наче щось непогане?
Це вже не вперше мені. Тиск на вугілля робить із тонн вугілля маленький сяїстий алмаз. Після найтяжчого тиску депресії приходить радість творчости. Так раптом.
Усе життя маю я звичку перевіряти на комусь, чи щось путнє я написала. Якщо навіть не почую зауваг, то й це мені допомагає відірватися від написаного й критичним оком самій поглянути. Кому ж прочитати? Вже ж не Льоні. Вона на все моє пирхає і вважає нічого не вартим. А тут прийшла Голянина Надя з Ірпіня. Якраз добра слухачка. Цікаво, як ця 16-літня школярка із сірими знаїбчими очима сприйме? Саме такого "свіжого вуха" мені треба. Прочитала я їй, а вона, "шмаркачка", сказала, що оповідання нічого собі, тільки треба викреслити про мороз і шиби в квітах, що ними я починаю. Я її послухала,
— і досі не знаю, чи добре зробила. Тож цей контраст між зимовими шибами і сонячним літнім днем серед збіжжя і був причиною появи новелі. А я це викинула.
Носила я це оповідання до Літературної газети, там сиділи Мартич і Адельгейм. Відкинули. Понесла до редакції Радянська Україна. Там сиділи всякі фарбери і збанацькі. Повернули через два дні з резолюцією: "Анемічне".
Це й був кінець моєї письменницької "кар'єри" в "радянській дійсності".
38
Одного прозорого літнього поранку приходить Кіпніс, а це велика рідкість. Він почав із комплімента самому собі. — Ти повинна оцінити, що я так далеко теребкався на твою гору.
— Ясно, що я оцінила. — А як так, то ходімо на природу! — Ходімо!
Я запропонувала Аскольдову Могилу, бо це близько й моє улюблене місце, але Кіпніс має свій плян. Потягнув на Лук'я-нівське жидівське кладовище, там у нього поховані рідні, то треба їх відвідати.
З того всього, що ми по дорозі говорили, мені запам'яталися вислови, які я зрозуміла аж потім. Він уже знав, що от скоро почнеться війна з Німеччиною. Але я не знала і він не сказав, що означають ці натяки: "Людина трудиться усе життя, виліплює собі вулик, звиває собі гніздо, — а приходить бандит, усе те руйнує, дочку твою убиває..." Я, ідучи за трибом своїх тодішніх думок, відказала, що це ж саме робить людина із вуликом пчіл: вони трудяться, а людина забирає. Але до Кіпніса не дійшло. На тему про хижацьку природу людини з ним нема що говорити.
На жидівському кладовищі ми походили, бачили немало побитих шкел на фотографіях, вставлених у пам'ятники. Кіпніс кожен раз вигукував: "Ах, ґітлєровци!" Так наче не побачиш те саме на сусідньому православному кладовищі. Але сьогодні в Кіпніса думки йшли весь час у цьому напрямі. Вертаючись, знов він каже, ні з того, ні з сього: "Чого це за все, що робиться, винні жиди? Нема соли — винні жиди. Нема сала — винні жиди!"
Я тоді не розуміла, до чого він це каже, це була нова в нас тема. А то, видно, пробивався страх перед місцевим населенням... Ні, він уже знав, що от-от війна, — але мені не сказав. Нічого він не сказав і з того приводу, що сестра моя Льона оце вчора поїхала в будинок відпочинку до Геленджика. Пощастило, бач, хтось відмовився, то передали подорожню їй...
Як звичайно, Кіпніс запросив до себе на обід своєю "формулою": — Нічого, нічого, одна зайва тарілка в родині нічого не значить... — Ото ж тоді й зустріли ми Любченка, — та й знов на ту саму тему проговорився Кіпніс. (Ця розмова вже згадана вище).