Петро Курінний лише приїздив, як гість. Він був у теоретичній суперечці з Татьяною Пассек. Це був дуже складний спір: що таке культура А, а що — культура Б? Яка попередня, яка пізніше? Але дуже цікаво було слухати його розповіді. Він багато знав у всіх розгалуженнях археології та етнографії і так умів це все в'язати, що з його уст лилася не археологія, а чарівна казка.
Сонячна Неоніла Кордиш, також красуня, тільки вже русява, з блакитними очима, була така природно привітна з усіма, що здавалося кожному, ніби вона з тим найдружніша. Для кожного вона знаходила увагу і то не з дистанцією, а приятельську. Такий талант — бути всім найприємнішою — я рідко коли зустрічала, може й зовсім не зустрічала. Вперше почула я похвалу їй від одної ляборантки, не дуже розвиненої дівчини (От, щось таке, як Галька Долинська, "ой ти отряха!") — вона була зачарована, яка то та Неоніла Леонівна симпатична. Не дуже я повірила, але коли поговорила пару разів, захопилась сама. Мої зацікавлення доісторичною людиною — були й її зацікавленнями. Вона відразу, закінчивши ІНО, пішла на археологію, мала відповідно керовану лектуру, то більше знала. Отакої мені саме й треба, ми могли на наші теми говорити безконечно. Про що б ми не заговорили. От, наприклад, — чи можна уявити, як вдягалися трипільці, які окраси мали? — Так, є багато показано на статуетках, що вже знайдені. — Я здогадуюсь, що сучасні вишивки, це може перенесене на полотно татуювання? І чому в селах нема моди, а кожне село вдягається по-своєму? По одежі видно, з якого села та дівчина... Це ж кожен рід мав свою ношу і не переймав від іншого... — Я казала, а Неоніла Леонівна або додавала, або заперечувала...
Археолог Макаревич, фотограф грубуватий Горбовець, — всі прекрасно до мене ставилися, за винятком двох комсомолок, практиканток-студенток із Ленінграду. Одна звалась Таня, а друга Маріна чи що. Вони весь час підхіхікували з мене й моїх питань, зарозуміло підкреслюючи свою археологічну вищість. Самі ж були дуже стандартні, не віяло від них тонкістю науковця. От, хоч би ота їхня одна-єдина убогенька пісенька, яку вони постійно співали: "Так будьте здорови, жівітє богато, а ми уєзжаєм до дому, до хати". Скажи мені, що ти співаєш, а я тобі скажу, хто ти! Ці дві псували мені всю приємність перебування серед цих науковців. Це вже котрий раз: де є комсомольці — отруюють життя. Про них, особливо про Таню й Кричевського, почали ширитися пошепти, що ночами вони відбувають оргії, голісінькі. Не знаю, чи правда.
Хоч я й не збирала етнографічного матеріялу тут, а все таки вбилася у тямки та пісня, що виспівували на розкопах тутешні дівчата й молодиці. Не знаю, чи й справді це відбиває побут, чи тільки в пісні співається:
Сюди гора, туди гора, та ще й крем 'яная, Куди їдеш, від'їжджаєш, любов дорогая?
Куди їдеш, від'їжджаєш, козаче-соколю,
А хто ж мене, молодую, цей вечір пригорне?
Пригортайся, моя мила, другому такому, Та не кажи йому правди, як мені самому...
А що то воно за страховисько Хо? Може тримається ще тут у казках із трипільських часів? Це я ненароком почула таке речення, не для мого вуха призначене. Парубок примилюється до дівчини, а вона сторониться, він і каже: — Чого ти мене боїшся? Хіба я ХО?
Якби так серйозний етнограф позбирав отакі блискітки з решток давніх мітів, то може б ще одну трипільську сторінку відкрив. Не виключено ж, що місцеве населення — прямі нащадки давніх трипільців...
А то одної неділі пішли ми в Трипілля. Повела нас Татьяна Серґєєвна до свої давньої приятельки, баби Горпини, що вміла зашіптувати й ворожити. Походили ми по базарі, дістали лекцію від бабів, як треба звертатися, коли не личить казати теперішнього "товаришу", ані колишнього "пане", "добродію", — а якось треба. У містечку Трипіллі звертаються так: — Людино, що шукаєте? — Людино, а по чім оці яйця?
Чи не відчувається у цьому однісінькому слові глибокий світогляд?
Баба Горпина гостинно нас зустріла. Отоді й розповіла історію своєї прийманої дочки, Онисі, що має оце виходити заміж. Дівчина зовсім не подібна на всіх навколо. Тип її приблудив сюди десь із далекої півночі, ще тільки кокошник і сарафан їй дай. А говорить чистою українською мовою і все в ній українське. Історія така: якась пані віддала немовля до притулку, а ця тітка мала дітей чимало, але самі хлопці, от і взяла собі дівчинку з притулку. Дівчинка підростала, як з'явилася мати, якась лікарка, багата пані, і хотіла Онисю забрати. Але Горпина не віддала. Не та мати, що вродила, а та, що виховала, — закінчила вона цю історію.
Я цю історію взяла до оповідання "Ромашки на схилах".
Ну, оце й усе, що я можу пригадати з того місяця на природі, не бажаючи повторювати опису розкопів, що є в нарисі "Із історії сивої давнини". Приїхавши додому, я з запалом прихопилася до цього нариса. Куди віднести?
Вирішила, що найкраще занести до журналу Молодий більшовик. Там тепер секретарює Яків Качура, він якось вишпортався з тієї біди, що над ним була нависла оце недавно. Неласка минула. Вже навіть зникла ота принижена поза й міна, а сидів він нормально у секретарському кріслі редакції. Але як прийшла через два тижні, то довідалась, що головний редактор журналу, якийсь із дуже жидівським прізвищем, Зільберберґ чи що (точно забула), забракував. Не буде друкуватися. — Чому? — Качура розводить руками. Але рукопис чомусь і далі лишився в Качури. Довго він там пролежав, аж поки став головним редактором журналу Андрій Малишко. Качура дав йому нариса, Малишко прочитав і сказав: "Та чого ж? Надрукуємо!" І в першому ж числі свого редакторства видрукував. (Молодий більшовик, 1940, ч. 10-11). А я відчула ріжницю між комуністом-гебру і комуністом-українцем. Малишко, начебто, трохи відхилив замкнені двері. Цей надрукований нарис був наче охоронна грамота. І тому я завжди кажу, що хай краще в державному апараті будуть комуністи-українці, ніж чужинці. А що ж — нехай в уряді і всіх установах сидять і нами правлять москалі та ріжні інородці?
21
Я тепер із трудом вловлюю точну хронологію, але події групуються в одному часовому кущі. Тоді десь я написала нариса "Таємниця черепка" — першу спробу сказати стисло й популярно про трипільську культуру, — і занесла до журналу Колгоспниця України. Там був редактором Нехода, приємний молодий чоловік, він мене дуже люб'язно прийняв. Нотую оці "люб'язні" й "презирливі" ставлення до мене, бо кожне виганяння мене тяжко прибивало, а кожна прихильність надавала мені сили не відступати від літературного подвигу.