І це аж під сорок років пробую опанувати повістярство. "Манія", яку я переназвала "Цвіт папороті", додавши ще персонажів і зробивши рамкою протилежні одне одному типи кохання. "Вірус" — СОЦІАЛЬНІ мотиви...
Чи мила мені після таких дум стенографія?
Час, розбризканий на місяці, дні, години — нестерпний. Я мушу мати час безконечний, неподільний, в цьому я згодна з Льоною, що я — психопатка. Сама свідомість того, що я мушу в цей день те й те зробити (наприклад, о 4-ій годині затопити грубу), панувала наді мною вже зрання, паралізувала інші думки, заважала і я вже нічого не могла, день пропав. Щоб творити, я мушу не робити нічого іншого, не мати ніякого обов'язку, ні хмариночки на мойому душевному обрії.
Даремні були мої надії, даремно стільки часу й зусиль вбито на цю стенографію. Вона не дала мені розв'язки — що я з собою маю робити. Скільки вже професій перепробувано — і жадна не підходить мені, кожна — наче тюрма, кожна заважає робити те, для чого я народжена. Але для чого я народжена, коли ось такий крах із моєю пристрастю до літератури? І не тільки крах у літературі. Я ж чужа цьому світові, не тут моє місце. А де? Може в минулому, може в майбутньому, але не тут. Я сюди просто заблудилася і мучуся, кожен день думаю про смерть, як вихід.
Чи це був відчай чи песимізм, чи пасивізм, невміння активно завоювати собі життя? Чи просто те, що не було навколо людини мені до душі? З Василиною вже нема чого говорити. Гася називає мене несучасною за "християнську мораль" та має девіз "треба боротись за себе". Кіпніс — там зовсім інші царини інтересу, він ніколи не зацікавився тим, що мені найдорожче. Єдине моє справжнє товариство, як знайду книжку собі до душі.
І такими стали мені книжки про первісну людину. Першим поштовхом стала книжка "По вогонь" Роні Старшого. Я її й раніш читала, але тепер прочитала зовсім інакше, ніж колись. На останній сторінці була ще маленька бібліографія — що читати про доісторичну людину. О, Люї Морґан... Це ж та книжка, що колись Віталій Самійленко про неї робив доповідь, про той лад, що застали європейці у північноамериканських ІНДІАНСЬКИХ племен. І можна піти в бібліотеку, виписати, прочитати. Надзвичайно цікаво! Це саме те, що я хочу! А ось і Енгельс: "Походження роду, родини і приватної власности", він весь час посилається на Морґана... Як Енгельсові можна займатися доісторичною людиною, то можна й мені.
І ото відтоді — і до сьогодні — це стало моєю улюбленою лектурою — про примітивних людей та первісних богів. Нарешті, я припливла до свого берега! Мені кажуть, що я примітивна, то хочу знати все про моїх найближчих родичів, бо ой, як важко бути безрідною і чужою в цій епосі! Я ж не знаходжу собі місця серед людей цієї епохи — оця моя "несучасність", невміння "перебудуватися", оця наївна правдивість, оця щирість, що ніхто її не хоче... Беззахисність. Тож кожна особа примітивного суспільства жила у великому роді, мала опіку, клопоти про дрова й взуття не лежали на ній. Навіть про пару тобі подумали старші ще задовго до твого народження... А тепер я ось виставлена на всі напасті і як не озброєна вовчим девізом "гомо гоміні люпус ест", то й гинь...
Тому, читаючи про примітивні суспільства і уявляючи себе серед них, ставало мені радісно, легко, затишно. Це — мій світ!
Бо цей, що в ньому живу — виштовхує, я не маю в ньому місця, він мені нецікавий!
Коли я відпочивала від мозкозасушливої стенографії, в мені нуртувало велике бажання пізнавати. Хотілося все, що тільки є на світі, прочитати. Хотілось знати, який колись був лад, звичаї, як виглядали... Навіть шлюбна система була не та, що тепер вважається непорушним законом, а інша. Бо оце вичитала я про австралійців, що там і досі існує якась перехресна система, — члени одного роду аж у восьмому поколінні можуть і повинні одружуватися з членами іншого, — так уже призначили старші в роді. А про американських індіян я довідалася, що вони поділені на тотемні роди — орли, ворони, буйволи тощо. Це ж зовсім не те, до чого ми звикли. І ще що мене вразило, — ніякі системи та звичаї не вічні, а міняються, те, що вчора було законом, сьогодні тільки дитяча гра. Так і з теперішнім? Сучасна стара й нова, що оце заводиться, системи — лише переходові в ланцюгу вічности?
Нова лектура розвихрювала безліч думок і ідей — було це таке нове й захопливе (без того наобридливого стандарту, що мене замучував і витворював нудьгу), що думки ці стали моїми товаришками. Наверталися (ще неясні) аналогії вичитаного з нашою побутовою традицією й звичаями, це був нерозмотаний кокон, дуже спокусливий розмотати. Навідувались думки — куди ж іде людство сьогодні? Якщо людство росте з первісного комунізму, то як тепер? Знов до комунізму? Вища стадія людства — індивідуалізація, ускладненість психіки (а не аморфне "ми" — рід), в цьому ж напрямку йде людство. То як же з комунізмом майбутнього бути? А знов: індивідуалізм є двоякий. Навколо — отой хижий, вовчий, злий, "аби мені, а хай тут поруч здихає з голоду". Та мусить бути і шляхетний, добрий, світлий...
Я порівнювала ці набуті знання й мої думки з дійсністю — не як газети пишуть, а як бачать мої очі. Складався якийсь світогляд і він ніяк не пасував до ленінсько-сталінського. Мене турбував етичний і моральний бік подій та явищ, а нікого з усіх, до кого я потикалася, це не обходило.
Отож насиджувала я в бібліотеці Академії наук на Воло-димирській, обклавшись книжками про своїх примітивних родичів — австралійських знахарів, сибірських шаманів, океанських, острівних дикунів... Пам'ятаю таку сценку:
Я в бібліотеці. На столі передо мною кілька книжок, розкритих на сторінках з малюнками дивовижно замаскованих аборигенів Австралії, "Золота гілка" Д. Фрезера, досліди Катерини Грушевської про пережитки первісної доби в українському побуті... А підходить Трипільський. Це — молодий критик, щойно з'явився і не належить до "школи" Стебуна, бо вітається зо мною при зустрічах. Підійшов, зазирає у книжки, питає: — Що читаєте? — І слідом здивовано: — У якому світі ви живете? А на нього з книжок дивляться полінезійські машкари, стіжки на головах австралійських знахарів, бушменські, американсько-індіянські рогато-хвостаті личини... Ніяких тобі "чергових завдань партії й уряду", "догнать і пєрєґнать капіталістіческіє страни в тєхніко-економіческом отношенії..." Ніякої "Історії ВКП(б)"...