Може я трохи й не вірила Сороці, даючи скидку на його озлобленість і особисту антипатію до Микитенка, але постанови підтверджували почуту він Сороки історію. Я вирізала обидві ці постанови і сховала, сама не знаючи, нащо. Потім, через роки, це стало сюжетом роману "Діти Чумацького шляху". Вирізка ця доїхала зо мною до Ґрацу, а там загинула. Про це — в іншому місці. Але ще про Сороку.
Що він ще говорив, я й досі пам'ятаю? Ось:
Микитенко, Рильський і Сорока поїхали раз на виступ у якесь мале місто, Запоріжжя чи що. Рильський тоді був ще в загоні, тримали його "в чорному тілі". А Микитенко — цар і бог у харківській організації письменників. Зупинилися вони в готелі, всі троє в одній кімнаті, бо більше місця не було. І от, після виступу, Микитенко просто серед ночі, о 12-й годині, викинув Рильського й Сороку з кімнати, знаючи, що їм нема де бути. Причина? Не сподобалось йому, що Рильський скрити-кував його виступ, а Сорока був на боці Рильського. Оце такий він пролетарський письменник, — додав тоді Сорока. — Син великого землевласника, півтисячі десятин землі...
Ця дружба з Сорокою дуже скоро припинилася. Чи то не стало Сороки в Києві, чи то він роздивився, що я — "відлетіла тріска"...
38
З переїздом столиці в Київ Ле вже стушувався, а найголовнішою особою Оргкомітету (чи вже СРПУ) став Іван Кулик, миршавий чоловічок із дуже рудою козлячою борідкою.
Я туди вже не ходила. А якось зайшла. То не впізнала!
Ту велику залю, де відбувалися збори, тепер попереділювано диктово-скляними перегородками, там сидять якісь рахівники-бухгальтери, клацають звідти кісточки рахівниць. З цих бух-гальтерів я запам'ятала тільки одне ім'я — Голосовкер. Може то Літфонд? Як і в кожній такій конторі, є й кабінет начальника, і перед кабінетом — приймальня із столиком та секретарем. Там тебе допустять або не допустять до начальства.
Досі ніяких начальницьких кабінетів тут не було. Навіть вельможний Ле сидів компанійно в загальних кімнатах і, граючи в шахи, вирішував усі справи, аж деколи, хіба, відцалюю-чись до наріжної кімнати, що вважалась редакцією журналу Радянська література.
Тепер на дверях найдальшої кімнати висить великий напис, що за нами сидить ГОЛОВА, товариш Сенченко.
— Що, може Іван Сенченко, письменник із Харкова?
— Ні.
— Критик якийсь?
— Ні.
— Перекладач може, призовник до літератури?
— Теж ні. Це висуванець партії, тисячник, висланий "на прорив", як ото на село висилають. З літературою нічого спільного. А прізвище підібране для українського вуха спеціяльно, — пояснюють.
Яке витягнуте лице в кожного, хоч ніхто нічого не каже. Погонича нам прислали! Так наче свого нікого нема! Хіба ж Кулика їм не досить? Кулик же хоч літератор. Що розуміє висуванець-тисячник у літературних справах?
Це ж поличник для письменників! Відразу цей "Сенченко" зробив із клюбу письменників заготскот!
Ет, що там ви тямите! Заготскот це дрібне в порівнянні з розмахом цього підприємства! Тепер, коли його почистили від усяких клясово ворожих елементів, розцвітає дуже добра індустрія. Що таке Літфонд? Це — постійний відсоток від усіх видань з видавництв, капає та й капає. Літфонд розростається й має свої санаторії, дачі, безкоштовне лікування у спеціялістів, дотації тим, хто потребує, оплата творчих відряджень. Золоте дно. А що таке Всеукомдрам? Всеукраїнський комітет охорони авторських прав драматургів стежить за тим, щоб із кожної вистави ішли відсотки (ну, хай пів, один!) в користь автора й комітету. Такий самий є й у Москві, всесоюзний. Ви ж подивіться — Рильський переклав кілька опер на українську мову і вже з цих відсотків від Всеукомдраму має власну дачу в Ірпіні, піяніно. Це — тільки маленький приклад...
Аби тільки вас до Спілки письменників прийняли, тоді — не ловіть ґав!
Чого ж я прийшла до цієї заготконтори широкого розмаху? Забрати пая. Я цікава була, чи повернуть? Коли переказують мені, щоб я прийшла забрала, бо я вже не пайовик "Роліту". Ще шляхетно повелися. А якби не віддали, а перевели на позику державі, то що, писнула б? Повернули не тисячу карбованців, а 970. Пролетарська держава взяла проценти за те, що користувалась моїми грішми п'ять років.
Я за ту неповну тисячу набрала собі матеріялу на пальто. Саме якраз СРСР продала китайцям якусь там залізницю (я політично неграмотна, то не знаю, яку. Манчжурську чи що.) і в наших універмагах з'явився японський шевйот, що ним китайці заплатили за залізницю.
Пальто це я носила роками, перешивала. Потім, уже в таборах, ще раз попорола й перешила на модний тоді жакет із настовбурченими плечами. Ще й досі маю, жаль викидати, все ж таки це — моє "ролітівське мешкання", гонорар за повість "Кампанія".
А в "Роліт" мені можна було заходити лише в гості, та й то — якщо є до кого. Мені не було до кого, крім Іцека Кіпніса.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
МОЇ ПРИМІТИВНІ РОДИЧІ
1
Скільки це вже робіт-професій перепробувала я? Удома — хатнє господарство: обід варити, хліб пекти, свиней годувати, корову доїти, город обробляти... Продавчиня в книгарні й у кооперативі... Вишивальниця, мішколатальниця у студентські часи... Батрачка в Лютежі, робітниця на торфозробках у Бучі, учителька в Запоріжжі, перекладачка, робітниця в Києві на заводі "Точприбор", обліковець на комбайні у радгоспі "Червоний Перекоп", технічний секретар в МК письменників у Києві, літературний редактор у Харкові, канцеляристка у Лєни Ку-ліцької... Курси французької мови, курси англійської, сценарні, курси східних мов,.. І ніде не підходжу, не підходить мені, не можу! З цих усіх перечислених зайнять миле мені тільки пере-кладництво, але ж... Там Ліфшіц і Ґордон, їм є місце, мені нема.
Про мої мандри й нариси я не згадую, як заробітні праці, то була в моїй свідомості життьова місія, що з неї я не збиралась "хліб їсти". А вірніше — були це вправи, тренування на шляху до осягнення справжнього мистецтва прози, щоб читач, почавши з першої фрази, не міг уже відірватися, аж поки скінчить. Від цієї мети, поставленої ще в дитинстві і так підкошеної вигнанням з літературних околиць, я не відмовлялася ніколи. Хоч на колінях буду до неї повзти, хоч лише трохи наближусь до майстерности, але тільки в тому мій життьовий зміст. Щось треба безвідмовно любити і ця любов моя — література.