Качура цього не зробив би.
І так я вже на вулиці. Чому мене викинули на смітник? "За відсутність літературних заробітків"? — То не допускають же самі до них. Чи моя вина, що я їх не маю? За "соціяльне походження"? — Це — "пічуха", як висловлювався Плужник. Яке соціяльне походження І. Микитенка? А він — цар і диктатор у харківському колективі письменників, пролетарський ідеолог. Хто такий Натан Рибак? "Рабочий от станка"? Рильський... Ні, справа не в соціяльному походженні.
Як і завжди, подія ця спочатку наче не вразила, шкрябнула по поверхні свідомости, але дедалі — відалась все глибше й глибше. Перевертала я ці думки у моїй бідній самотності, варила, думала... Потрібна була своя душа. Пригадалася моя велика любов ставищанських часів, Василина, що так відзву-чувала моїй душі всіма струнами, що так легко було з нею, так весело, а так повно й широко можна було на всі теми говорити. Любов ця кидала відсвіт і на Василину теперішню, але... коли я виливала їй свої болі, вона сухо-мовчки дивилась на мене. Серед зливи моїх почувань раптом я помічала ці холодно-сухі очі. Кому це я говорю? Це вже не та особа.
А була вона тоді на вершку успіху. Академік Євген Тимченко дуже її вирізнив і вона вже була аспіранткою Інституту мовознавства із затвердженим за нею епітетом "учениця Тим-ченка". Тоді саме складався великий Академічний словник і Василина працювала в цій комісії. І раптом — Тимченко став "ворогом народу"! Посипалися стріли й на неї, то Василина, щоб відбитися, написала і видрукували разом із колегою Су-гаком статтю, де "викривала" буржуазний націоналізм у мово-знавсті Тимченка та його школи. На тому й заспокоїлося. Василина й далі працює у словниковій комісії.
І оце я саме прийшла до неї, як вони збирається у далеку дорогу, має відпустку. Вже не видно на овиді Анатоля.
їде Василина на Далекий Схід до сестри Олесі, має безкоштовний квиток туди й назад. Олеся тепер живе у Владивостоці, замужем за інженером залізничних шляхів Леґезою. Має змогу не тільки сам він їздити по всій СРСР безкоштовно, але й уся його родина.
Прийшла я до Василини, зовсім забувши, що це ж не та Василина. Вона вкладає убрання в порожню валізку, а я їй свою душу розкриваю.
Рефрен був такий: не треба жити. Я тут зайва, Несучасна (каже Гася), неспівзвучна. Від молодої людини вимагають першої "пролетарської" якости — активізму. Закид у пасивності дорівнюється закидові, що ти в конфлікті із сучасною дійсністю. Аджеж від нас у "Плузі" вимагали не тільки тематики про батраків, про клясову боротьбу, мрій про комуну, але й виключення з ужитку інтимних мотивів, про кохання, сум, "соловейків" (це їдючо висміювалось), про "вишневі садочки". Все це — "дрібнобуржуазна тематика", "не наша". Письменникові при найменших нотках суму закидали песимізм і непогодження з дійсністю. Писати дозволялося тільки мажорно. Мінор, туга розцінювалися, як особистий конфлікт із радянською владою, неприймання сучасної дійсности.
Ну, я не можу знайти в собі активістського голосу. То за це мене в помийницю? Вони не знають, що існує ще якась інша порода, всі повинні бути на один копил, зфабрикований в партійному агітпропі?
Василина ще й досі ні слова не сказала на цю мою суцільну скаргу. На це моє шукання причини, чому мені не знайшлося місця в письменницькому колективі. Чому це мартичі й адель-гейми, рибаки з тельманами розсідаються там, а я "відлетіла тріска"? Я почувала, що моє право — праця із словом. Ніде інде... Адже ж скільки я вже перепробувала професій і праць, та й ні одна, жодна... І відганяють!
Я ладна була шукати причину в моїй споглядальній вдачі.
Про споглядальну, медитативну вдачу вони ніколи не чули, та й я не знала, що зо мною діється, чому я органічно не можу писати так, як вимагається. Треба соціялістичного реалізму, а в мене виходить "повзучий емпіризм" або "декаденщина". З того всього, як не дають тобі говорити своїм власним голосом, то й накинений не видушується з горла. Замовкаєш. Стаєш "меблями", за висловом Качури, або "ялівкою", за висловом Будяка.
Я хоч і не розуміла тоді, але без думок знала, що споглядальність має таке ж саме право існування, як і активність, що це — спрямована вглиб активність, не виявлена дешевою галасливістю. От це знання без слова-думки — було серцевиною мого постійного почуття своєї рації, слушности і права.
Не ворожосте, ні! Жадної ворожої думки й наміру я не маю проти дійсности, приймаю навіть ролю тріски, що відлітає під час рубання лісу. Але ця трісочка й собі хоче по силі здібностей прислужитися для побудови кращого майбутнього. Це моє найбільше і найвище бажання. Але мене, такої, як є, не приймають, виганяють, нема ніде для мене місця, мойому бажанню працювати над українським словом...
Василина вже наполовину уклала свої речі у валізку, бо вже не метушилась, а сиділа й дивилася на мене своїм сухо-холодним поглядом. Тільки тепер побачила я, що говорю до чужої людини. Все, що вона знайшла сказати на мою нескінченну (о, ще й до половини не дійшла!) скаргу, були такі її слова:
— Ти загниваєш і розкладаєш інших!
"Та-ак, Василино? — билось у мені, як вийшла я, відразу після цих слів. — Тепер, коли тобі усміхається чудова подорож і коли ти міцно вгнізджена у властиву тобі працю, — в тебе не знайшлося для мене інших слів? Та-ак?"
35
А я, мабуть, справді була тоді дуже неприємна. Від таких думок, що варилися, товклися в голові і знов верталися, я попала в якийсь ступор. Бути відігнаною від свого, до чого прямувала все життя, це ж крах, життьова катастрофа. Гася потім мені казала, що зо мною важко було говорити, така я тоді була похмура і задубіла, із застиглим обличчям. Яка я тоді була, Кіпніс аж через кілька років признався: "Неприємно було на тебе дивитися. Втупиш очі в одну точку і годину нічого не промовиш". Але я ні разу не відчула, що я неприємна в тій хаті, що небажана.
А в той час не тільки чужі комісари, що прийшли розпоряджатися в колективі письменників, не тільки вони обливали мене холодом, але й свої, недавно ще ніби приятелі. Хто ж із українських письменників хотів тоді зо мною говорити? Кому я була цікава? Нікому. Перший Косарик-Коваленко. Як бачив здалека, — переходив на інший бік вулиці. Кому ж входило в голову, що моя похмура мовчазність, зосереджена в собі недіяльність — свого роду діяльність, і то — дуже активна. Галас тільки розбиває її.