Більше спільного мала я тоді з Агатою Турчинською. Ця була така сама життєрадісна, не зважаючи на те, що чомусь її вірші-поеми не мали успіху в редакціях. Не розумію, чому вже тоді в позакутках з Агати посміювалися. Вона цим не переймалась, а може не знала? Крім того, щось із Володею зле. Він тепер у лікарні. Після того, як спустився парашутом невдало, ударився об землю головою, почала його боліти голова, труситися руки, він почав заїкатися, не міг висловити думки, а далі... як інваліда, звільнили з праці. Тепер він у санаторії. Щоб чимось зайнятися, плете "авоськи". Я бачила його: яка добра, а яка винувати усмішка! Нема слів! Гася робила, що могла, щоб рятувати Володю...
Найчастіше бачилася я із Гасею в МК письменників, а то — у читальні бібліотеки Дому вчених на Пушкінській. Там щодня були розложені всі свіжі газети та журнали.
В МК письменників було приємно зайти, бо там завжди зустріне тебе привітно-доброзичливе слово з усмішкою Ново-селецького. Не шкодило й Качуру зустріти і відчути, що він, косоокий, граючи в шахи, щось доброзичливе кине й на твою адресу. "Мой-мой!.."
А там недалеко сидить Леонід Смілянський. Він кінчав разом із Василиною ІНО, це один із молодняківців разом із Миколою Шереметом та Петром Колесником, Сергієм Воскрека-сенком... Це ж була колись бойова комсомольська група, і я заздалегідь передбачала його, вже випробувану на моїй шкурі, комсомольську зарозумілість, — то й не зближалась. Коли зовсім випадково чую розмову Смілянського з кимось... "Я з комсомолу вже вийшов за віком. А в партію не пішов..." — "Чому?" — здивоване запитаня. — "Дуже просто! Краще бути "безпартійною сволоччю", (так комуністи в побуті називали безпартійних — Д. Г.), ніж вичищеним із партії "ворогом народу"". І при цьому на сухому матово-блідому обличчі з делікатно загнутим вниз кінчиком носа й карими очима грає тонка, більш іронічна, ніж саркастична, посмішка. Дружив він найбільше із Воскрекасенком та Олексієм Кундзічем. Вони завжди трималися своєї купки. Та ще — Микола Шеремет.
Десь у тому ж часі пустив Воскрекасенко епіграму: "Как аґуфнєтся, так і отштоккнєтся". Цей "афоризм", перероблений з російської приказки "Как аукнется, так и откликнется", відбивав справжній стан речей у тодішніх видавництвах. В одному господарював Аґуф, а в другому — Штокке. Українців, для того кваліфікованих, не знайшлося! Письменник, може й Воскрекасенко, йде до одного видавництва з рукописом, — йому Аґуф відмовляє. Поки дійде до другого, вже й другий, Штокке, гне ту саму лінію...
Бачу я й Олексу Близька з його блакитним поглядом, що з невинного (як у порцелянової ляльки) зробився глузливим. Мовляв: "Дурні ви всі! Я ж усе чудово чую, все, що ви тут говорите. Я хитріший за вас, бо вдаю, що глухий..." "... Я щось знаю..." Мене кожен раз вражали оці його глузливі очі, наповнені сміхом. Таким став його погляд після повороту з Німеччини, куди він їздив, щоб піддатися операції від глухоні-мости. Додому він приїхав з тим, що операція нічого не допомогла. Так і далі порозумівалися: на записочках йому писали, а він у відповідь белькотав щось незрозуміле, мекав. Був він при свойому каліцтві ще й одружений. Із внучкою маляра Красицького, близького родича Тараса Шевченка. Жив десь аж на Куренівці.
Моя персональна думка, що Близько все добре чув і тому так з усіх глузував, бо при ньому дозволяли собі говорити все. Як так, то був артист, але все таки очі його виказували. Дружив він із Косяченком-Жигалком далі, являючи гострий контраст: щодалі, то занехаяніший неголений Гриць — і "цукерковий херувимчик" із метеликом під шиєю на білосніжній сорочці. Коли з'явився Марко Вороний, Близько дружив і з ним.
* * *
Спочатку я бачила Миколу Вороного. Отого самого Вороного, що про нього ще в Ставищах учили ми в історії української літератури, а ще складніше в ІНО. Колись із довгим поетичним волоссям та широким чорним бантом на грудях, а тепер облізлий-розлізлий, у вилинялому хутряному комірі, лисий старий лев.
Він з'явився у колективі письменників у часи особливого зубоскальства, коли кожен намагався "переплюнути" іншого в дотепі. Всі чомусь із чогось сміялися, гоготіли, особливо молодші. "Так наче перед погибіллю", сказала б тітка Тодоська. Навіть моє ім'я стало приводом для дотепу. Проходжу я коридором, чую за собою:
Ой, доки, доки я Гуменна Докія?
Це жартує Віктор Гудим, поет із молодшого припливу.
Оце ж тоді ходила й про Миколу Вороного "анекдота", що пустив у обіг Фелікс Якубовський. Микола Вороний — людина, що все життя робить помилки, — казала ця "анекдота". Коли він вийшов на еміграцію, там його запитали: "Як це так, що ви, національно свідомий український поет, переклали на українську мову більшовицький "Інтернаціонал?" — "Помилка!" — розвів руками Микола Вороний. Тепер, коли він повернувся до Києва, його теж запитали: "Як це так, що ви, свідомий український поет, автор перекладу "Інтернаціоналу" на українську мову, утікли закордон?" — "Помилка!" — ще раз розвів руками Микола Вороний.
Третю помилку зробив Микола Вороний ту, що повернувся з еміграції. Дуже скоро його не стало. В анекдоті цього нема, але кінцівку додала сама дійсність. Правда, не стало й Фелікса Якубовського.
Син Марко, хоч молодий, був уже лисий і якийсь змарґаний. Він поводився якось дивно: наче щойно вийшов із нічної ка-варні, ноги його соваються, наче в ритмі тих куплетистів, що він щойно бачив на естраді. А на лиці — якась жалісна посмішка, така, що від неї ставало морозно.
20
Це був час, що геть усі літературні організації були розігнані. От, сказано було, що ні "Плуг", ні ВУСПП, ні "Проліт-фронт", ні "Ланка", ні "Західна Україна", ні ЛОЧАФ,.. ні... ні...
— не існують. Не існують та й усе! Замість усіх цих об'єднань проголосили єдину Спілку радянських письменників України (СРПУ), а для приймання в члени створено Організаційний комітет. В Харкові головою Оргкомітету був Іван Кулик, а в Києві — Іван Ле. Деякі були вже членами, деякі як би вже були, деякі прагнули бути, але... Деякі з усієї сили "проявляли" себе, хто чим міг.
В кулуарах тільки й чути було, що розмови про приймання та: — чи приймуть?