Він мені теж розказував... — їздив розкуркулювати батька одного відомого письменника... (кого саме — не казав) — Це страшне!.. За поли хапали, на колінях благали... Але що ж, для революції треба... Жертви мусять бути... Ліс рубають — тріски летять.
Тріски... А як я всією душею хочу працювати над словом у цій епосі, що є, то чому не можна? Я не виступала ніде з протидією існуючому. Одно тільки: несила ламати себе, говорити неправду. Брехня в мене просто не виходить, як не могла б ходити на руках чи літати. В пам'яті ще жива мука "комне-замської брехні" в ІНО. Більш не хочу таких тортурів. Ось чому була в мене потреба усунути можливу нову брехню. (А краще, як поза мною дійде?) Ось чому я подала до відому партії в особі Косарика-Коваленка. І ось чому я писала лише те, що бачили мої очі й чули мої вуха. Оті несамовиті "ідеології" над голою дійсністю, що їх набудували письменники, мені просто в голові не товпилися, модні ідеологічні мудрощі просто не влазили під череп.
От, — думаю, сидючи на підвіконні з Косариком, — от, тепер і я вже тріски... Виженуть із колективу письменників... Проте, це краще, ніж повторення моїх душевних мук в ІНО. Але Косарик мене знову заспокоює: в кожного письменника є подібні, ще й гірші, ситуації...
Не сказав Косарик і я тоді ще не знала, що батько "най-пролетарськішого" тоді письменника, Івана Микитенка, мав 500 десятин землі.
Ситуація ж була, гей прикріша, ніж спершу здавалося. Ганя з Гуманя прислала листа, що мама прийшла до Гуманя пішки. Ми тут нічого не знали, а діялося ось що (Відновлюю з маминого оповідання):
Влада вигнала маму з хати.
За кілька днів перед тим у хаті попадали образи... Не побилися, а стояли упритул до стіни внизу, наче їх хтось обережно зняв і поставив. Знак, що буде якесь нове лихо. І ось воно: влада виганяє стару людину з її власної хати.
І ще й як! У найгіршу сльоту, в дощ... болото розгасло, немилосердний вітер,.. Ото тоді й прийшли активісти. Сказали: "Тут вашого нічого нема. Сьогодні, зараз маєте вийти з хати, а ми її беремо під замок".
Хоч це вже було над вечір, дано було розпорядження по Жашкову, щоб ніхто не смів прийняти куркульку наніч. Добилася мама якось до Марійки, що за п'ять верстов, отак, з порожніми руками. Там люди змилувались і пустили переночувати. Потім два дні йшла мама болотами та під дощем поки дісталася до Гуманя (50 верстов від Жашкова) до сестри Гані. Там уже була й Льона, бо її раніш викинули з роботи у Жашкові, то вона в Гумані вступила на курси рахівництва.
Дядьків Йосипа й Василя вже давно не було на хуторах, бо "хазяї села" викурили всіх хуторян, гнізда їх поруйнували, одних повивозили, другі повтікали безвісти і не давали про себе знати. Йосип був десь на Донбасі, а його жінку Меланю з малою дитиною в лютий мороз вивезли на Сибір. (Це мені розказували потім двоюрідні сестри: їздовим був зять тітчин Тодосьчин. Через 12 років у мене з'явилось оповідання "Поклонник зорі мудрих"). Василя депортували за Урал. Тітку Тодоську й дядька Хведора (Андрущенків) із найменшими дітьми, Ганею, Миколою та Василем, також вивезли за Урал, хоч усе їхнє "куркульство" було в хаті під бляхою. Не вони наймали батраків, а самі батрачили, дівчата щоліта працювали на цукрових буряках у капіталіста-держави, на цукроварні...
Відтоді з Жашковом припинився всякий зв'язок і я вже не знаю, що з іншими. Здається, й Тупчія також вигнали з хати...
Словом... "Куркуль чинить шалений опір..." Таке щодня писалося в газетах і це треба було вважати правдою. Насильство — найвищим моральним законом. Та писати на таку тему п'єси, оповідання й романи.
Дехто так і робив. Наприклад, Корнійчук. При тому він весь час настоював, що пише "правду і тільки правду"...
* * *
Все це розповіла мама, як приїхала з Гуманя до Києва. Жили мої батьки деякий час у сторожці біля кролячої фарми на Аскольдовій Могилі. Недалеко від мене, але літом то гарно, а як то зимою буде без палива? У Гані теж не сидня. Дмитро робився все більшим п'яницею, і на роботі прокрадався, а Ганя мусіла поповнювати розтрати з своєї платні. Вона, щоб стягати кінці з кінцями, тягнула дві роботи...
21
Працювала я на фабриці "Точприбор" приблизно шість місяців, а весною вийшло все так, як по-писаному. За рознарядкою мене визначили з фабрики на "посівкампанію". Інші огиналися, а я з радістю вхопилася. Відрядження було недалеко, під Києвом був Макарівський район, там, як і скрізь тієї весни, розпочиналася суцільна колективізація.
Там я дуже гойно провела час, наче з ланцюга зірвалася. Весело — бо знайшлася товаришка, саме мені по духу.
Це була студентка політехнікуму на прізвище Терпило, племінниця професора Зеленого. Дуже ми чогось підійшли одна одній, — що не скаже одна, то друга заливається сміхом. І з чого? Навіть те, що тут таке невилазне болото, було причиною до сміху. Називали ми одна одну "товаришко представничко!", бо тут усіх із міста називали "представниками".
Це був один з найкращих тижнів у моєму, бідному на людей однозвучних, житті. Я не пам'ятаю, з ким мені було так весело, як із нею, хібащо, в ставищанській школі з Василиною. Недоговореності сприймалися відразу на лету, — ось у чому чар. Однакове життєрадісне відчуття телят, що вирвалися на волю. Однакове розуміння — невисловлене, але точне — того, що діялося навколо, що бачили. А бачили ми куткові збори, селян біля сільради, зворохоблених тим, що без них переміряли їхню землю, забрали до колгоспу, а тим, хто не записався до колгоспу, давали якісь неродючі заміни. На горбі, на піску...
Тут заганяли селян у сільсько-господарську артіль, — це вже не добровільні комуни. Ото там і бачила я дідка у білих полотняних штанях, що місив босими ногами чорне болото і на запит: — Чому не записуєтесь до артілі? — відповів: — Як я на свойому, то ти мене кидай у грязь, а я собі буду князь!
Між сміхами "товаришка представничка" розповіла мені, що вона родом із Плют, а в Плютах Зелених є півсела, і вона з цього роду. Отаман Зелений залишив дуже великі скарби, але ніхто не знає, де вони закопані. Може леґенда, а може й правда. І я їй розповіла... В моїх сусідів Зубових була наймичка з Плют. Мені розповідала сама Зубова, що ця дівчина мала таку звичку: встає рано о 5-й годині й гукає: "Гей ви, жиди, вставайте!" — Не буде ж мені Зубова брехати...