Я сіла в крісло.
— Повиймайте шпильки,— наказав хлопчина.
Я повиймала.
Він підняв пасмо волосся, помацав, пропустив крізь пальці, взяв інше.
— Волосся посічене,— мовив він.— Наслідок самозакрутки. Яку бажаєте операцію?
— Постригти... І шестимісячну, якщо можна.
— Все можна. Можна і шестимісячну. Але попереджаю, для нинішнього часу ця завивка несучасна. Із свого боку можу запропонувати вам хімію.
— Тобто хімічну завивку?
— Саме так. Найсучасніший вид зачіски. Майте на увазі, за кордоном шестимісячну зовсім припинили, цілком перейшли на хімію.
— Чим же ця хімія відрізняється від шестимісячної?
— Небо і земля. Шестимісячна — це баран. Можливо, комусь баран і подобається, але особисто я проти барана. Хімія дає цікавішу лінію зачіски, наче вона розкидана вітром.
Мені раптом захотілося, аби в мене була зачіска, розкидана вітром.
— Шкварте свою хімію,— сказала я.— А це довго?
— Години чотири, не менше. Коли на халтуру, то можна зробити і за дві години, але я не звик працювати на халтуру.
— Це що ж, до одинадцятої?
— Коли не до половини на дванадцяту.
...Ех, Микола і Костя там без обіду... Чи здогадаються, дурні, щось купити собі? Нічого, нехай звикають.
— Гаразд, робіть.
— А ви не турбуйтеся,— раптом мовив хлопчина,— я за своєю кваліфікацією не нижче за майстра, коли не вище. Мені зараз вигідніше бути стажером, аніж майстром. Плану не вимагають, і відповідальність менша. Я можу вільно експериментувати, коли хтось віддасть у моє розпорядження свою голову.
— А я і не турбуюся,— відповіла я.— Було б чого. Подумаєш, яку красу понівечите.
Він знову засміявся по-своєму, швидко показавши зуби.
— Це ви цікаво сказали. Подумаєш, яку красу... Це вірно.
Ну що ж, сама напросилася.
— А як вас звати? — спитала я.
— Віталик.
— Терпіти не можу таких імен: Валерик, Віталик, Владик, Алик... Тільки й чутно: ик, ик, ик... Це заїкання, на мою думку, дуже не характерне для російської мови.
— Як ви сказали? Не характерне для російської мови? У якому розумінні?
— Раніше таких закінчень не було, вони розвелися зараз. Щось у них сентиментальне, з сюсюканням. Уявіть собі, наприклад, героїв "Війни і миру": Микола Ростов, Андрій Волконський, П'єр Безухов. Уявіть, коли б їх звали Миколик, Андрик, П'єрик...
Він знову засміявся:
— Цікаво. Отже, не можна говорити Віталик?
— Не те щоб не можна, а краще не треба.
— А як же мене звати?
— Просто Віталій. Гарне, звучне ім'я. Віталій означає життєвий.
— Дозвольте, я запишу.
Він витяг з кишені халата великого пошарпаного записника.
— Віталій — життєвий. У цьому записнику я, між іншим, цитую різні думки.
— Які думки?
— Різні, що стосуються різних сторін життя. Приміром, така думка: хто не поважає свій час, той не поважає сам себе. Між іншим, вірно.
— Чия ж це думка?
— Моя. Голова чиста?
Я зрозуміла не одразу:
— Начебто. Вчора мила.
— На вашу відповідальність.
Ох і суворий. Я почувалася, наче хворий у хірурга, і боязко роздивлялася незнайомі інструменти.
— А що то за сокирка?
— Дамська бритва. Стрижка під хімію завжди виконується бритвою по мокрому волоссю. Нижче голову.
У його коротких командах ("Нижче голову") було щось незатишне, не перукарське. Перукарі, як правило, жіночу голову називають голівкою. Він суворо відтинав мокрі пасма, піднімав їх, підколював, розчісував, знову різав. Минуло з півгодини. Він заговорив:
— Коли не помиляюся, ви сказали, що Віталик говорити не можна. А як, приміром, Едик? Є таке ім'я — Едик? У мене, між іншим, друг Едик.
— Певно, він Едуард.
— Едуард — це ж не російське ім'я?
— Ні, не російське.
— Звідкіля ж у нас, росіян, таке ім'я?
— Один час мода така була, по-моєму, нерозумна.
— А у вас є діти?
— Двоє синів.
— Якого віку?
— Старшому двадцять два, меншому двадцять.
— Як і мені. Мені теж двадцять, двадцять перший. А як звати ваших дітей?
— Микола і Костя. Прості російські імена. Найкращі.
— А я думав, цікавіше Толик або Едик. Або ще Славик.
— Це вам лише здається. Коли у вас будуть діти, я вам раджу Назвати їх найпростішими іменами: Ваня, Маша...
Це його розвеселило. Не знаю, чи прості імена, чи ідея, що в нього будуть діти.
Він усе ще стриг. Скільки, виявляється, потрібно часу, аби обмакогонити одну жіночу голову...
— Скоро? — запитала я.
— Нижче голову. Ні, ще не скоро. Операція складна. Даруйте, якщо я вас запитаю. Ось ви в своїй розмові згадали кілька імен і прізвищ: Микола, здається, Ростовський, Андрій Волконський і ще П'єр... Наче П'єр. Як його прізвище?
— П'єр Безухов.
— Так от, я хотів запитати вас: П'єр — це хіба російське ім'я?
— Ні, французьке. По-російському Петро.
— Так ось ви, здається, сказали, що Віталик або, скажімо, Едик не в нашому дусі. А самі вжили таке французьке ім'я, як П'єр.
Оце хлопець! Упіймав-таки мене. Думав-думав і впіймав.
— Так, ви маєте рацію. Мій приклад був не зовсім удалий.
— І ці люди, що про них ви говорите, які вони? Андрій, і Микола, і П'єр? Вони росіяни?
— Росіяни. Але, знаєте, на той час у вищому товаристві було заведено розмовляти по-французькому...
— А на який це той час?
— На час "Війни і миру".
— Якої війни? Першої імперіалістичної?
Я мало не засміялась, але він був дуже серйозний. Я бачила в дзеркалі його суворе, заклопотане обличчя.
— Віталію, хіба ви ніколи не читали "Війни і миру"?
— А чий це твір?
— Льва Толстого.
— Стривайте.— Він знову витяг записника і почав гортати.— Так. Ось воно, записано: Лев Толстой, "Війна і мир". Цей твір стоїть у мене в плані. Я працюю над своїм загальним розвитком за планом.
— А хіба в школі ви не проходили "Війни і миру"?
— Мені не пощастило закінчити школу. Життя поставило свої вимоги. Батько в мене дуже питущий і мачуха занадто релігійна. Аби не сидіти на їхній шиї, мені не вдалося закінчити свою освіту, я, по суті, маю неповних сім класів, але в мої плани входить закінчити освіту. Поки що не вдається зайнятися цим упритул через квартирне питання, та я все ж таки підвищую свій рівень, читаю різні твори згідно з планом.
— І що ж ви зараз читаєте?
— Зараз я читаю Бєлінського.
— Що саме Бєлінського?
— Повне зібрання творів.
Він розкрив фіброву валізку і з-під купи бігуді, дерев'яних паличок, флаконів і ще чогось витяг солідний коричневий том.