— Ну, це чортзна-що таке,— сказав поряд зі мною чорнявий кремезний хлопець, узяв два пальці в рота і залився молодецьким свистом — справжній Соловей Розбійник. Два-три заливчастих свистки в різних кінцях залу відповіли йому.
— Товариші, вас просять дотримуватися дисципліни! — надривалася в мікрофон культурниця.
...Мене хтось ухопив за ногу. Я глянула вниз і побачила страшну, перекошену морду ідіотки. Полюючи на зайців, дівчина геть втратила напрям і нишпорила по ногах глядачів.
— Негайно зніміть маску,— різко сказала я.
Вона випросталась і відвела маску вбік. На мене дивилося миле, рум'яне, зіпріле личко.
— Дівчино,— сказала я їй,— не треба вам цього, не треба.
Вона заплакала.
Господи, цього ще бракувало...
Я підійшла до Зіни:
— Зараз же припиніть це потворне видовище.
— Що сталося? — спитала Зіна, але тут-таки впізнала мене, взяла свисток і довго, пронизливо засвистіла: — Увага, товариші! Гра "Полювання на зайців" закінчена. Перший приз — комплект листівок міста Москви — одержує... Як вас звати, товаришу?
Але "товариш", високий хлопець з волоссям, що розпадалося, уже зірвав із себе маску і гарним футбольним ударом пошпурив її в кінець залу. Інші двоє також скинули маски, підкинули їх, і ось вони запурхали, затанцювали над головами. "Ех, ех!" — кричали, кидали, сміялися в натовпі. Масці п'яниці надірвали носа, і він понуро теліпався, наче нарікав.
Зіна підійшла до мене, заламуючи руки:
— Що ж мені робити? Зривається масовий вечір...
— А хіба у вас іще не все?
— Ні. За планом ми маємо ще розбивати глечик...
— Пустіть мене до мікрофона,— сказала я.
— Прошу...
Що я скажу їм? Не знаю. Але щось обов'язково треба сказати. Коли я підійшла до мікрофона, зал притих. Я сама не впізнала свого голосу. А слова!
— Дорогі мої хлопці і дівчата,— сказала я.— Любі мої діти. Мої хороші хлопці і дівчата. Ви пробачте мені, що я так звертаюся до вас. У мене двоє синів такого ж віку. Старшому двадцять два, меншому двадцять...
...Що я верзу? Але зупинитися вже не можна. Безліч очей дивляться на мене, і стало зовсім тихо.
— Дорогі мої,— кажу я,— зараз ви сміялися. Ви сміялися несамохіть, не могли не сміятися, це я знаю по собі, я теж сміялася разом з вами. Але хіба це справжні веселощі? Бувають, наприклад, веселощі від горілки. Такі веселощі мій син називає "хімічними". Те, що було щойно у вас, це також хімічні веселощі...
— Правильно, правильно! — залунали окремі голоси. Хтось свиснув, інші зацитькали.
— Я не вмію до ладу пояснити вам, у чім тут річ, але відчуваю, що ці веселощі погані. Як би це висловити? Ну ось інколи хлопчиська кидають камінці в собаку і також сміються при цьому... Хіба їм весело?
Тепер заплакала Зіна.
Я зібрала всю свою мужність і сказала:
— Тільки ви не думайте звинувачувати Зіну. Вона не винна, винна лише я. Пробачте мені. Ми ще подумаємо. Ми ще з вами придумаємо справжні, розумні веселощі. А поки ми не придумали їх — давайте танцювати. Будь ласка, вальс!
І одразу ж, наче за якимись чарами, радіола заграла вальс. Я стояла вся мокра. Нічого не скажеш, виступила...
До мене підскочив той самий, цибатий:
— Маріє Володимирівно! Дозвольте...
Я кивнула й подала йому руку. Однаково нічого втрачати після такої ганьби. Він повів мене, сильно повертаючи, і ось сукні, піджаки, сорочки, обличчя злилися, обертаючись, в одне туманне коло, в якому зрідка яскравим відблиском спалахував, повертаючись, округлий золотий зад... — Ви Саша Лук'янов? — запитала я в свого партнера.
— Це точно,— відповів він.
Більше ми не розмовляли. Вальс закінчився. Мене оточили хлопці.
— Маріє Володимирівно, наступний танок зі мною...
— Ні, зі мною, я перший підійшов...
— Е, ні, це забагато для мене,— сказала я і вийшла у фойє.
Мені було недобре. Серце, мабуть. От живе людина і не знає, що є в неї така торбинка всередині, приходить день, і вона дізнається, що в неї є така торбинка. Нічого не вдієш...
— Маріє Володимирівно, що з вами? Ви так зблідли...
А, це Галя, і Віталій з нею.
— Галочко, якщо можна, води мені.
Галя принесла склянку води. Вона і сама зблідла. Невже я щось означаю для неї? От би не подумала. Я випила воду й мовила:
— Нічого. Просто голова запаморочилась. Багато років не танцювала. Зараз минеться.
10
По суті, я дурна. Мені самій це цілком зрозуміло, але інші чомусь не вірять, навіть найближчі друзі. Чомусь вважають, що я кривляюся.
Ось, приміром, цей вечір. Дурнішого за мою поведінку важко й вигадати. Мабуть, кожній людині відоме почуття сорому, коли вона, залишившися сама, стогне і трусить головою, згадуючи свій сором. Так і я стогнала і трусила головою, згадуючи про свій виступ на вечорі. Можливо, ще доведеться відповідати в якійсь інстанції за "зрив заходу". Втім, це мене найменше лякало.
Коли наступного тижня я прийшла до Віталія, він зустрів мене сухо й мовчазно.
— Ну, як вам сподобався наш вечір? — запитала я, аби розбити мовчанку.
— Вечір, звичайно, нічого, нормальний. Я взагалі проти таких вечорів. Ходжу на них лише через те, що хочу вивчити різні прошарки. Але в даних прошарках я нічого цікавого для себе не знайшов. Хоч я і не закінчив десятирічку, а багато хто з них мають дипломи, але нічого передового порівняно з собою я в них не бачу...
Коли чогось соромишся, то так і тягне колупнути це місце. Я запитала:
— А що ви думаєте про мій виступ?
— Ви на мене, звичайно, не ображайтеся, Маріє Володимирівно, але ваш виступ був занадто простий, без формулювань, і мене він не задовольнив. Від вас, як керівника закладу, можна було чекати глибшого аналізу.
— Невже вам сподобалися ці зайці?
— Зайці! — Він зневажливо махнув рукою.— Хто каже про зайців? Безглузда гра, яка нічого не дає ні розуму, ні серцю.
— Ну, то що ж, на вашу думку, я мусила сказати?
— Я не можу вам вказувати, я не маю для цього достатньої освіти. Але я хотів би визначеніших формулювань. І потім танцювати вальс із хлопцем, який, пробачте за слово, не посоромився прийти на вечір з таким волоссям,— це, на мою думку, не відповідає вашій статечності...
Так... Осудив.
Усе це, звичайно, потроху вляглося. Я навіть попросила пробачення у Зіни і запропонувала їй допомогу в організації іншого молодіжного вечора. Ми навіть провели його, цей вечір... Дуже допомогла сама молодь, особливо Саша Лук'янов. Виявилося, що це чудовий хлопець, хлопець із замочком! Як рослини видихають кисень, так він видихав смішне. Досить було побачити, як він широкою долонею, наче лопатою, відгрібав назад пряме волосся і потім сварився на нього пальцем — лежи, мовляв, сумирно,— аби зрозуміти, що це першокласний талант.