– Звідки ви знаєте?
– Значить, знаю, якщо кажу. Інакше Прозора Пляма не існувала би стільки числень. Вищі влади не втручаються у справи сліпих, ти ж знаєш. Оксом і виловлюванням сліпих, які заблукали, займаються самі сліпі. Зрячі тільки правлять світом.
– І ви завжди знали про це? – не міг повірити Габр.
– Про що?
– Про те, що зрячі правлять світом.
– Я здогадувалася.
– Чому ж ви не пішли до них?
– А чому ти не пішов? Ще раз?
Габр промовчав.
– Ну, годі базікати, дурненький, на, попий, – вона простягнула йому пляшку. – Спочатку ти, потім я.
Він закинув голову, але не встиг навіть ковтнути, як вона, сміючись, повалила його в траву… Вода з пляшки повільно виливалася, зволожуючи землю.
– Ніє … – прошепотів Габр. – Я…
– Не говори нічого. Мовчи.
Вона майже лежала на ньому, і її обтягнуті кофтою тугі груди впиралися йому в бік, де серце. Він чув, як часто б’ється її пульс.
– Ми будемо щасливі з тобою. Як ніхто.
– Як ніхто, – прошепотів Габр.
Потім вони лежали поряд і Габр говорив:
– Ти не знаєш. Я тобі не розповідав. Я йшов по парку, не пам’ятаю вже, на якому рівні, дуже високо, тому що був туман. І там були майданчики для загорянь. Ну, ти знаєш. Як у Зонах Оздоровлень. І в різних місцях лежали сліпі, по двоє. Один на одному. І потім іще не раз бачив на вулицях у затишних місцях. Адже вони сліпі і почувають себе в безпеці. Не підозрюють ні про що. А я все бачив. Все. Вони думають, що вони весь час заховані, в темряві. Вони не знають про світло. Нічого не знають про світло.
– Я теж була сліпою, – сказала Нія. – Перестань. Ти якийсь закомплексований. Тобі потрібно відійти від усього, забути про все. Про все. Що тобі сліпі? Чому ти так часто говориш про них? Вони там, далеко, їхнє життя тепер – чуже. Чуже тобі. Ти вже зрячий, ти можеш це зрозуміти? Ось перейдемо наступну гряду – і все. Вони зникнуть назавжди. Нібито їх не було. Їх усіх. Ніколи.
– Я не хочу їх забути, – сказав Габр. – Я…
– Ну що?
– Я живу ними.
– Ти всіма живеш, – сказала невдоволено Нія. – А так не можна.
– Чому?
– Щоби відчувати далекий простір, жити ним, треба забути. Все забути, жити тільки ним. Він вимагає тебе всього. Усієї людини.
– Забути себе? – запитав Габр.
– Чому себе? Ти що, вважаєш, що Міністр – це був ти?
– Можливо…
– Ну і комплексун. – Вона знову вдарила його по голові, засміялася. – Такого ще не бачила. Ти мужчина чи ні? Ти знаєш толком, чого ти хочеш?
Замість відповіді Габр заворушився всім тілом, сів. Сонце вже сховалося за тією, другою грядою, й далека стіна мегаполіса на горизонті почорніла, стала менш помітною в деталях. Крихітні будиночки Тихого Куточка у підніжжя стіни взагалі зникли в імлі, що спадала.
– Ходімо. – Нія підвелася. – Треба встигнути до гаю.
– Якого гаю?
– Там, із того боку, – гай. Не будемо ж ми ночувати просто неба.
Вони зібрали рюкзаки, Габр допоміг їй і одягнув свій. Можна було йти.
Раптом далекий гуркіт примусив їх разом обернутися. І тієї ж миті якийсь яскравий спалах освітив в одному місці, майже під хмарами, мегаполіс. І знову долинув грім, і ще спалах.
– Що там? – Габр здивовано подивився на Нію.
– Не знаю, – відповіла та задумливо. – Мені здалося…
– Що?
І ще кілька різких розкотистих звуків.
– Можливо, це Окс… – Її голос став на диво глухим.
– Що Окс?
– Можливо, вони… Ходімо, Габре. Ходімо швидше. Вже ніч.
– Але що там? – він показав рукою в бік стіни, ніби і без того не було зрозуміло, про що йдеться.
– Ходімо, Габре. Спалахів більше немає. Ти ж бачиш.
І, не озираючись, вона мало не побігла вниз, по схилу, що занурювався в темряву.
На мить Габр іще затримався на вершині. Йому потрібна була ця мить, мить наодинці з собою. Лише з самим собою. Напружуючи зір, вдивлявся вдалину. Там залишалося його минуле. Мати – незрозуміла сіра істота в лахмітті, що плазувала біля ніг, десь там, загублена в незліченних лабіринтах стіни. Ліоз. І Наталі – он, у тому місці біля підніжжя, біля самого моря, в будиночку, що сховався в імлі. Що робить зараз кожна з них? Якщо б їх було не троє, а одна, можливо, він би кинувся бігти – так несподівано натяглися, так занили нитки рідності. Але він не міг прибігти до них усіх і жити з усіма відразу. І він знав, що минуле кричить у серці, лише поки воно минуле, здалеку. Він знав, що йому судилося зазнати і що насправді, яке життя – повне непорозумінь, нудьги, тупиків – почнеться, якби він став жити поруч із ними. Ось ті, хто колись любив його. Хто, мабуть, любить його і зараз! Кожна по-своєму, але любить. А більше… Більше не любить його ніхто на цій землі. Немає більше нікого. Ніде.
Наступної миті він розвернувся і побіг вниз по схилу в згуслу темінь, в якій розчинилася Нія.
Епілог
Дорога Берто! Минуло вже стільки часу після зникнення Габра. А ти знову, як колись, у Відновлювальному Центрі, і я знову пишу тобі.
Жаклін уже знає, що таке сонце. Коли питаєш: "Де сонечко?" – вона показує пальчиком вгору. І ще вона навчилася говорити дідусеві "Привіт!" кожного разу, коли дідусь повертається з роботи. Тільки не вимовляє всіх звуків.
Знаєш, вона все більше стає схожа на Габра. Якби не вона, Габр поступово став би мертвим болем і все. А так він живий – у Жаклін його очі і його губи. А пам’ятаєш, як я боялася, що вона народиться сліпою? Тепер вона, тільки прокинувшись, розплющує очі і каже: "Я плацюю". Я її питаю: як же ти працюєш? Що ти робиш? А вона відповідає: "Мамоцко, я з дифлюся".
Берто, дорога моя подружко, яка я рада за тебе, за твою сім’ю. Передай палкий привіт Майклу і маленькому Річарду. Жаклін смикає мене за руку і не дає писати. Буду кінчати. Повертайся швидше! Підемо з тобою до гори і розведемо там багаття!
Твоя Наталі
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Вгадай хто-небудь у мені великого птаха – незграбного птаха з довгими крилами, що важко здіймається назустріч заходу сонця, хоче злетіти, підстрибує. О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, що б’ється в міське вікно на сьомому поверсі, безсило сповзає біля гарячої батареї на килимок у жовтій кімнаті-клітці, розтягнутій на одну самотність. Незграбного птаха, який сидить спиною до батареї, здивовано дивиться на два білі акорди власних людських ніг – о ні! ні! – і викручується тілом на прохолодній підлозі; який запускає в килимок нігті до побіління. Білого птаха з жіночими грудьми, з чоловічою радістю – о, не знаю. Який причовгав на своє сьоме небо з роботи, де його називали… зачекай, як же – Іваном Івановичем, Марією Петрівною, здається…