– Вибачте.
– Нічого-нічого. Я живу в самому кінці. Ось сюди, колего. Тут поворот.
Нарешті вони кудись увійшли, ймовірно, це була квартира Мокра. Однак для Габра вона була продовженням мороку. Минула вже вічність відтоді, як він потрапив у царство, де існували тільки звуки. Тільки звуки і дотики.
– Дорогенька! У нас гість! Ти пам’ятаєш Габра, мого студента?
– А, дуже приємно, – почувся звідкись жіночий голос. – Я поставлю оргнапій?
– Звичайно, будь ласка. Ти сідай. Вона зараз приготує оргнапій. Забігалася, дочка от-от має народити. Щойно повернулася з дитприймальника.
– Все гаразд? – запитав Габр.
– Так. Поки що йде нормально. Дорогенька! Радіофон не дзвонив?
– Дзвонила Шив, – відповів жіночий голос.
– Як у неї справи?
– Готується до заліку з теософії.
– Як нирки?
– Сидить на дієті. Батьки вимагають, щоби лягала в диспансер.
– А вона?
– Хоче здати заліки. Каже, може, ще обійдеться так. Їй виписали трілалгени.
– Це дочка нашої знайомої, – пояснив професор. – Я її готував до університету. Ну, гаразд, давай про тебе. Як життя? Куди ти пропав тоді? Що з тобою взагалі?
Думки плуталися, він відвик від темряви. За такий короткий строк. Раптом здалося, що професора немає. Так, професора не було. Був голос, який його запитував. Щоби професор був – його… треба було бачити, так. Відтепер все, щоб воно до кінця було, – потрібно бачити. Інакше немає цієї квартири, немає людей, немає нічого.
– Не знаю, як вам пояснити, – Габр ніби говорив сам до себе. – Ви не зможете в це повірити.
– У що?
– У те, що зі мною сталося.
Жахливо, але він не міг звикнути. Страх, який уже ніби заснув, страх темряви, народився заново. З ким він, власне, говорить, де він? Габр ніби втратив себе.
– Та що сталося? Ану, викладай.
– Сенк! – голос здалеку.
– Так!
– Оргнапій готовий!
– Неси його сюди!
Почулися кроки.
– Пригощайтеся.
Габр почав нишпорити рукою навколо і наткнувся на кришку столика.
– Обережно, гарячий, – мовив жіночий голос.
– Зіє, залиш нас, будь ласка. Нам треба поговорити.
– Так-так, я піду готувати.
Хтось пішов.
– Я весь увага.
– Коротше… – зібрався з думками Габр. – Ви тоді мали рацію, щодо книжок із порожніми сторінками.
– Існують спеціальні органи сприйняття?
– Так, – видихнув Габр.
– Я так і знав. Звідки у тебе інформація?
– У мене ці органи.
– Ти хочеш сказати…
– Так, я став "бачити". На ваших книгах, там… Там просто значки. Вони зчитуються і все. Очима.
Ковток гарячого оргнапою – і неначе минуле дихнуло в обличчя, опанувало його. Він пив цей напій протягом усього колишнього життя. У світі зрячих пили інше, там усе було іншим. Тепер… тепер він знов у тієї самої людини, в тому самому місці, п’є той самий напій. На глибині довгих ходів, у пеклі непроглядної темряви. І там, далеко-далеко, там є інший світ: є світло і море, і безкінечність… Раптом до нього прийшла радість – що і той, інший світ, є в нього. Тут, у глибині темряви, до нього прийшла ця радість. І навіть обличчя Наталі, добре і владне, світле волосся і світлі брови, згадалися як щось тепле, близьке. Як ніби йому вже було важливо відчувати, що він хтось для когось не тільки тут, але й там, з того боку безодні.
– Стривай. – Він почув, як професор поставив на стіл чашку. – Ти, значить, чіпав ці книги?
– Я їх бачив, – сказав Габр. – Очима.
– Очима?
– Так, очима. Органи нового почуття – в очах.
– Це дуже цікаво. Вибач, будь ласка. Зіє!
– Так!
– Подзвони, будь ласка, до дитприймальника. Вже пора.
– Зараз!
– Ну-ну. І що ж ти? Як практично ти це використовуєш?
– По-різному.
– Міністерство контролю від тебе відчепилося?
– Начебто так.
– І не зв’язуйся з ними ніколи. Слухай, а як взагалі це все сталося?
– Не знаю, – сказав Габр. – Раптом з’явилася ця здатність і все.
– Я чув. Так. Зрідка це трапляється. Але це не дуже заважає жити? Ти ще працюєш над своєю темою?
– Ні, професоре. Я… Ви чули про призначення нового Міністра зайнятості?
– Ну так, – відповів голос, – про це передавали в радіоновинах, і в газетах писали. Зараз у нього наші нові призначення. А в чому, власне, справа?
– Я… – він ковтнув слину. – Загалом, я не вчасно до вас.
– Та ні, все нормально. Ти продовжуй. Мені корисно зараз відволіктися. То що міністр?
– Це… Коротше, це я.
– У якому сенсі?
– Міністр Габр Силк. Це я.
– Жартуєш?
– Ні, професоре. Це довга історія.
– Ну-ну, розкажи. – Він присунувся ближче. – Ти насправді не жартуєш?
– Та ні. Всі, хто бачить, ну, хто має ці органи нових почуттів, вони… – Габр перевів подих: як нерозумно. Як все по-дурному. – Вони обіймають найвищі посади.
– Ну-ну. Вибач. Зіє! Ти щось говорила?
– Кажу, не набирається!
– Спробуй іще!
– Добре!
– Ну-ну. Я слухаю.
Габр очікував усього, тільки не такої реакції. Професор, було чути, попивав напій.
– Я слухаю. Чому ти замовк?
– Коротше… Вони прийняли мене за свого, призначили міністром.
– Хто?
– Зрячі. Вони управляють мегаполісом.
– Зрячі?
– Так, професоре. Чиї очі бачать.
– Бачать…
Хтось поставив чашку на стіл.
– Це дуже цікаво, те, що ти розповідаєш.
– А вас не дивує, що я міністр?
– Чесно кажучи, дивує. Але знаєш… Я ж не лізу в ці сфери. Я більше в межах університету.
Хтось тихо засміявся.
– А що мегаполісом управляють зрячі? Ви про це знали?
– Яка різниця, Габре?
– Що "різниця"?
– Яка різниця, хто управляє мегаполісом?
– Але ви ж не знали, що зрячі управляють.
– Зрячі… Що таке зрячі? Якщо я правильно зрозумів, у них є додаткові органи сприйняття.
– Так, – відповів Габр.
– Хлопчику мій. Це для мене не новина. У нас в університеті викладає людина, яка сприймає ультразвукові хвилі, чесне слово. Я сам, якщо хочеш знати, маю певні здібності. А ти знаєш, що десять числень тому люди не сприймали дельта-випромінювань? Ми не знаємо, на що здатна людська природа. Ми загадка для самих себе.
– Але ж… Адже ніхто не знає, що Державним Об’єднанням управляють зрячі. Каста зрячих.
– Ну яка різниця? Вища влада завжди кастова. А "особливі властивості"… Вони такі самі люди, як і ми, ні? Ходять, мають по дві руки, дві ноги, говорять…
– Так, але…
– Ну, і що ти хочеш? – не дав йому договорити професор. – Якщо у їхніх руках життя всього мегаполіса, у них повинні бути якісь особливі властивості. Тут немає нічого дивного.