1 Масакра — бій.
Двері в Ґізелину кімнату були відчинені — звідти віяло солодкавими перфумами, било малиновими меблями і стріляло лисиною якогось пана в гранатовім убранні, що задумано, мрійливо пив каву. Обличчя його нагадувало вимочене, зелене яблуко. Ґізеля стояла із дзбаном води, груди виховстувались їй круглими булками з-під піжами, на голих ногах тягнулись сині жили. Вона скоса глянула на Даду, хотіла його попестити, але він ухилився. "Гарна дитина", — сказала задумано. "У-у — збитошник, — відповіла пані Слюсарчикова, — якийсь він не такий, як усі". "Буде адвокатом", — чомусь прорікла Ґізеля. "Дай Боже", — зітхнула Слюсарчикова. Дада — майбутній адвокат, стояв на галєрії і плював униз на подвір'я. Було приємно дивитись, як довго-довго летить слина... Падала в чорну, холодну цямрину. Сонце туди не заглядало, похмурі, заволочені пилом шкла ґалєрій сходились стіною над нею. Довкола сусідні кам'яниці, де повзла якась бліда, зеленкава рослина і зовсім внизу з-під купи вугілля, шмаття та трісок випливала чорна калюжа.
Пані Шевчукова, смішна, маленька, вийшла з відром і глянула. Дада прихапцем сховався, але крик пані Шевчукової вже вдаряв у грані мурів.
Дада, підсвистуючи, стрибнув з одного східця на другий, униз. Повз нього майнув Олексишин у цеглястім, новім убранні, напудро-ваний, наперфумований, з неодмінним цвікером, на якому тремтіло сонце, з суковатою палкою.
— Панна Янця дома?
Дада знизав плечима, — яке йому діло до панни Янці?
— Нечемно, дуже нечемно... — покрутив головою Олексишин. Дада висунув йому язика. Він його не терпів. За цвікер, за пудроване підборіддя, за урядову мову. Семко — челядник, з яким Дада приятелював, казав про Олексишина — "підлизник", "хрунь"1. Його бойкотували, бо перший пішов до Університету. "Інші — казав Семко — потратили роки, але не пішли. Під чотирнадцятим мешкає Бархо-ла — файний хлоп, а каже, щоб мав вулиці замітати — не піде на їх університет. І сидить хлоп каменем, стіни гризе, а не йде, чекає. Може, й дочекається..."
Дада навшпиньки зійшов "на перший", на павутинчасту галєрію. Стояв серед плісні, біля облуплених стін і дивився на павуків. Двері раптово скрипнули і відчинились. Вийшов Бріксль у своїй капоті, схожий на щура. Тримав червоний ніс догори, щоб не впали окуляри, здавалось нюхав. Заглядів Даду та уважно йому приглядався. Дада занімів, як птах перед змією. "Ти що тут робиш?" — проскрипів Бріксль. Дада дивився на його черевики, розлізлі, немов черепахи. Капота йому розійшлась, і брудна сорочка вилазила наверх. "Нічого", — сказав Дада. "Сюди! — скрипів Бріксль. Дада стояв. Бріксль тупонув ногою. — Сюди, не чуєш?" Підбіг, схопив його спітнілою, худою долонею за руку і поволік у двері. Може, зараз зарізати — майнуло Даді. Опинився в теміні. Ледве-ледве дерлося проміння крізь віконниці. Пані Брікслевої не було. Бріксль відхилив половинку віконниці, але не стало видніше, може, трохи прояснилось. Стіни похмуро насупились. Брудні і закопчені. Шафи прислонились до них, громохкі, мов труни. По кутах, по кріслах навалено було всякого дрантя, книжок, череп'я. Бронзова танечниця, розкинувши легко рамена, вискакувала з цього безладдя в сонце, якісь вершники мчали в золотих рямах на стіні.
Бріксль кинув Даду у фотель, і Дада зник у куряві, що вибухла золотим стовпом. А сам господар, мов велетенський кажан, вліз у кут, на куфер, зложив руки на животі і стежив за Дадою чорними очицями.
— Боїшся мене?
— Чого? — відповів золотий стовп Дади.
* Хрунь (діал.) — груба, підла людина.
— Ну то добре, то добре, що не боїшся... — Бріксль скочив, відчинив шафку, дістав тарілку з тістечками, дмухнув на них і кинув на коліна Дади, — їж!..
Дада їв. Тістечка були старі — тверді, мов камінь. Бріксль запхався знов у кут і виглядав звідти мишею. Чмихав носиком.
— Хто твої батьки?
— Я тата не маю, — промимрив з напханим ротом Дада, — мама — артистка. О, мама — велика артистка! Якби ви її бачили, пане Бріксль!..
— Ну, ну, знаєм, — завовтузився Бріксль, — ким будеш? Доктором?
Дада хитнув головою.
— Адвокатом?
— Ні.
— Професором?
— Ні. (Дада їв, дивився в стелю і бовтав ногами). Буду моряком. Ви не знаєте, — жваво почав він, — я вже був записаний у 18-м році до корпусу морських кадетів, але революція... Ну та це не страчене, я ще буду моряком!
— І будь, будь! — скрикнув Бріксль. — Кожна людина мусить мати свою мрію, чуєш, малий? Свою химеру, пане добродію. І всі її мають. Без того нема життя, розумієш? Увесь час май химеру, палай нею. Може, вона дурна, може, ні до чого, а ти все одно палай. Так легше жити!
— А ви яку маєте химеру, пане Бріксль? — невинно спитав Дада. Бріксль зібгався у клубочок, очка йому сльозились, він запався
зовсім у кут, так, що худі коліна були нарівні з лицем, а черевики-черепахи стояли на грані куфра.
— Не маю жодної, жоднісенької, — покивав головою.
— То зле, — завважив Дада зовсім поважно.
— Цілком слушно — зле. Але що робити? На світі нема нічого нового — все йде і вертається назад. Як коло. А дурні людиська крутяться, крутяться... От і докрутились. А я це знав — мені все фук було. Вони свої химери, а я сміюся, бо все одно це все було, нічого нового не відкриють. І так прожив. Добре прожив! (Брікслеві очі засвітилися.) Відень, Краків, Львів — все моє було, а я собі тільки вживав. Сміх — не життя. От вони всі тут думають: "Бріксль, Бріксль", а Бріксль колись паном був. Брікслеві кланялись. А вмить — фук і нема. От і по цілій історії. Бріксль на пси зійшов. Питання — чому? Відповідь — не мав химери. Кінець, крапка. Finita la commedia1...
— Але чим ви, власне, були, пане Бріксль?
Дада і собі виліз з ногами на крісло. Сиділи так один проти одного в цій теміні, у куряві.
— Я? — скрикнув Бріксль. — Я був — Хтось. Тепер я ніщо!..
Він нараз зірвався, скочив на куфер і зняв окуляри. Сиваве волосся розбурхалось кругом черепа. Промінь глумливо глянув на нього з-за вікна.
— Хто має вуха, нехай слухає! Хлопче, слухай! Читай Іоанна. Ми живемо в часі Апокаліпси. Держави падуть, народи зникають, інші з'являються на їх місце. Але кругом Вавилон, звір із прірви. Хто має вуха, нехай слуха!