Джубал здавався засмученим.
— Мені однаково сильно не подобаються такі альтернативи, оскільки кожна з них заснована на ганебній вірі в те, що "Рішення Ларкін" можна використовувати для заселеної планети. Джентльмени, я ніколи не бачив жодного марсіанина, — і я не маю наміру стати їхнім захисником; проте я не можу дозволити своєму клієнту потрапити у пастку такого фарсу. "Рішення Ларкін" мають втратити чинність, і "права", пов'язані з ними — також. Через повагу до мешканців планети Марс. І, поки справа все ще у наших руках, — без надання можливості керувати цим Вищому Суду.
Джубал по-дитячому посміхнувся.
— Тож я звернувся до Вищого Суду за рішенням, яке б анулювало прецедент Ларкін; процитував міфічну "Британську Колоніальну Судноплавну Раду". Я загнався, щоб створити нову юридичну теорію. Майку надали почесті монарха; це факт, і світ це бачив. Але почесті монарха можуть бути виявлені лише монарху... Або представнику монарха, його наміснику чи послу. Тож я заявив, що Майк — не стереотипний монарх, згідно з неприйнятним, дурним людським прецедентом, а насправді посол великої марсіанської нації!
Джубал зітхнув:
— Чистий блеф... І я марно боявся, що мене попросять довести свої вимоги. Проте я зміцнив свій обман надією і твердим переконанням в тому, що інші — Дуглас, а особливо Канг, — не будуть так впевнені у фактах, як я. Проте я наважився ризикнути, — тому, що ви троє сиділи поряд з нами і були водними побратимами Майка. Якщо ви троє сиділи поруч і не спростували мою брехню, тоді Майка мусили сприйняти як марсіанського посла, — і "рішення Ларкін" стали не актуальними.
— Дуже на це сподіваюся, — розсудливо сказав капітан ван Тромп, — та я не сприймаю твої твердження як брехню, Джубале; я сприймаю їх за чисту правду.
— Що? Але я був впевнений, що ні. Я вигадував, імпровізував.
— Немає значення, натхнення це чи дедукція: я думаю, що ти казав правду.
Капітан "Чемпіона" вагався.
— Ось тільки я б не називав Майка послом — мені здається, він радше розвідник.
У Кекстона відвисла щелепа. Гаршоу не сперечався, проте відповів з абсолютною розсудливістю:
— Яким чином, сер?
Ван Тромп сказав:
— Я виправлю себе. Точніше кажучи, я думаю, що він розвідник з експедиційним завданням, який збирає про нас інформацію для своїх марсіанських господарів. Можливо навіть і те, що вони мають телепатичний зв'язок з ним впродовж усього цього часу, тож йому навіть не потрібно звітуватися. Не знаю... Але, побувавши на Марсі, я напевне тепер значно легше можу сприйняти такі ідеї... І мені відомо ще дещо: здається, кожен вважає само собою зрозумілим, що в разі виявлення людської істоти на Марсі ми, звичайно ж, мали повернути його додому і що він був надзвичайно радий повернутися додому. Ніщо не може бути далі від правди, ніж це. Чи не так, Свене?
— Майк ненавидів саму думку, — погодився Нельсон. — Спочатку ми не могли навіть підійти до нього: він нас боявся. Потім йому наказали повернутися разом з нами... І відтоді він робив точнісінько те, що ми казали йому робити. Він поводився як солдат: з ідеальною дисципліною виконував накази, які його лякали.
— Хвилинку, — запротестував Кекстон. — Капітане, якщо так, то... Марс атакує нас? Марс? Вам відомо більше про такі речі, ніж мені, — та з таким же успіхом ми можемо атакувати Юпітер. Я хочу сказати, що ми маємо в два з половиною рази сильнішу гравітацію, ніж на Марсі, — так, як і Юпітер має у два з половиною рази сильнішу гравітацію, ніж ми. З такими ж відмінностями у тиску, температурі, атмосфері і так далі. Ми не виживемо на Юпітері... І я не розумію, як марсіани зможуть витримати наші умови. Хіба Це не правда?
— Достатньо близько від правди, — погодився ван Тромп.
— Тоді скажи мені, навіщо нам атакувати Юпітер? Чи марсіанам — атакувати нас?
— Гм... Бене, а хтось пропонував висадитися на Юпітері?
— Ні, але... Що ж, все закінчиться на етапі мрій. Це непрактично.
— Польоти у космос були непрактичними менше ніж століття тому. Звернися до документів — і ти побачиш, що про це казали наші колеги, скажімо, у 1940-у. Такі плани на Юпітер є — у кращому разі не більше, ніж у вигляді креслень. Але інженери доволі серйозно над ними працюють. Вони думають, що завдяки використанню всього, чого ми навчилися, досліджуючи океанські глибини, та людям, які пересуватимуться у силових костюмах, стане можливим висадити людей на Юпітері. І навіть на мить не подумай, що марсіани хоч трохи дурніші за нас. Тобі варто було б побачити їх міста.
— Гм... — сказав Кекстон.
— Добре, мовчу. Хоча все ще не розумію, чому вони цим перейматимуться.
— Капітане?
— Так, Джубале?
— Я бачу інше заперечення — культурне. Тобі відомо про грубе розділення культур на "аполлонічні" та "діонісійські"?
— Загалом я розумію, що ти маєш на увазі.
— Що ж, мені здається, що навіть дзен-буддизм на Марсі називатимуть діонісійською культурою. Звичайно, ти там був, а я — ні, проте я багато розмовляв з Майком. Той хлопець ріс у надзвичайно "аполлонічній" культурі — а такі культури неагресивні.
— Гм... Я зрозумів твою думку. Але я б на це не ставив.
Раптом заговорив Махмуд:
— Шкіпере, є суттєвий доказ на користь висновку Джубала. Завжди можна проаналізувати культуру за її мовою — а в марсіанській немає слова "війна".
Він зупинився і замислився.
— Щонайменше — я не думаю, що воно є. Жодного слова для "зброї"... Ані для "боротьби". Якщо у мові немає слова для ідеї, тоді культура просто не має референта, якого б символізувало відсутнє слово.
— Маячня, Стінкі! Тварини — б'ються, і навіть мурахи ведуть війни. Ти намагаєшся сказати мені, що у них повинні з'явитися слова до того, як вони зможуть це зробити?
— Саме це я і мав на увазі, — наполягав Махмуд, — якщо це стосується будь-якої раси, яка має мову. Такої, як ми самі. Тоді як марсіани мають значно розвиненішу мову, аніж наша. Вербалізована раса має потрібні слова для кожної давньої ідеї... І створює нові слова — чи нові визначення для старих слів, — коли з'являється нова ідея. Завжди! Нервова система, яка здатна вербалізувати, не може уникнути вербалізації; це автоматично. Якщо марсіани знають, що таке "війна", вони повинні мати для цього відповідне слово.