— Джубале, будь я проклятий, якщо розумію тебе. Ти вчора говорив мені, що стовідсотково впевнений у тім, що Дуглас мене вбив би... І, повір мені, до цього було недалеко!.. І що ти пройшовся лезом ножа, щоб витягти мене живим — без надії сподіваючись на те, що я й дійсно досі залишався живим... І витягнув; і лише Богу відомо, як я тобі за це вдячний! Але ти чекаєш, що я забуду, що за усім цим стояв Дуглас? Не його заслуга в тому, що я живий: він радше волів би бачити мене мертвим.
— Припускаю, що так. Але зараз ти просто... забудь це.
— Будь я проклятий, якщо забуду!
— Ти будеш дурним, якщо не вчиниш саме так. По-перше, ти нічого не зможеш довести. По-друге, тобі не потрібно мені дякувати — я забороняю тобі звалювати на мене такий тягар. Я зробив це не для тебе.
— Що?
— Я зробив це для однієї маленької дівчинки, яка вже збиралася самостійно висловити свої обвинувачення — і, можливо, так само, як міг би ти, — загинути, якби я нічого не вчинив. Я зробив це тому, що вона була моєю гостею, і я був тимчасово in loco parentis[39] для неї. Я зробив це тому, що вона мала потрібні витримку та відвагу, але була надто недосвідченою, щоб я міг дозволити їй гратися з вогнем, знаючи, що вона б неодмінно постраждала. Але ти, мій цинічний й грішний друже, також знав про всі ці підводні камені. Якщо ти вляпався через твою дурну легковажність — то хто я такий, щоб втручатися у твою карму? Ти сам це обрав.
— Гм... Я зрозумів твою думку. Добре, Джубале. Котися в пекло за жарти з моєю кармою. Звісно, якщо вона в мене є...
— Це суперечливе питання. Фаталісти та люди, що вільні обирати, все ще розплачуються у четвертій чверті — це дещиця з того, що я щодо цього чув. У будь-якому разі, у мене немає бажання турбувати людину, яка спить у стічній канаві; припускаю, що до того, як буде доведено протилежне, саме там їй і місце. Більшість благодійників нагадують мені процес лікування гемофілії: єдине справжнє лікування хворих на гемофілію — це дати їм стекти кров'ю... До того як вони народять ще більше гемофілів.
— Ти можеш стерилізувати їх.
— Ти хочеш, щоб я пограв у Бога? Але ми віддалилися від теми. Дуглас не намагався тебе вбити.
— Хто це сказав?
— Сказав безпомилковий Джубал Гаршоу, сказав ex cathedra[40], від імені власного пупка. Поглянь-но сюди, синку: якщо заступник шерифа забиває в'язня до смерті, існує значна ймовірність того, що окружні уповноважені комісари не наказували цього робити — і нічого про це не знали. Та їм би і не дозволили дізнатися. У найгіршому разі вони радше заплющили б очі на цю ситуацію постфактум, аніж порушили б свої плани. Проте вбивство ніколи не було прийнятною політикою в цій країні.
— Я б хотів показати тобі обставини тих численних смертей, які я розслідую.
Джубал відмахнувся.
— Я сказав, що це не було політикою. У нас завжди траплялися політичні вбивства, від відомих, на зразок Гю Лонга, до історій ледь не на вісім сторінок про тих, кого забили до смерті на власному ґанку. Але це ніколи не було політикою. Причиною того, через що ти зараз грієшся на сонечку, полягає в тім, що це не політика Джо Дугласа. Подумай над цим. Вони схопили тебе чисто — без шуму, без розслідування. Витиснули з тебе все, що могли, а позаяк більше від тебе користі не було, то вони могли позбутися тебе так само тихо, як дохлої миші, яку змивають в унітаз. Але вони не зробили цього. Чому? Тому, що вони знали, що їхньому босу дуже не сподобалося б, якби вони грали так грубо... І якби він переконався в тім, що вони таки грали (не важливо, у суді чи ні), то це коштувало б їм роботи, якщо не життя.
Джубал замовк, щоб зробити великий ковток спиртного.
— Але подумай. Оті головорізи з С. С. — просто знаряддя; це не Преторіанська гвардія[41], що обирає нового Цезаря. У такому разі кого б ти й справді хотів бачити Цезарем? Суддю Джо, суть ідеології якого базується у тих часах, коли країна ще була нацією, а не просто сатрапією в багатомовній імперії з численними традиціями? Дугласа, який справді не може наважитися на вбивство? Чи ти хотів би викинути його з кабінету (ми це можемо, ти знаєш, вже завтра — просто поставивши хрест на угоді, на укладання якої я змусив його сподіватися) і натомість посадовити в крісло Генерального Секретаря когось від землі, з тих, для кого життя завжди було нічого не варте, а політичне вбивство є стародавнім звичаєм? Якщо ти це зробиш — скажи мені, що станеться з наступним надокучливим журналістом, достатньо необачним для того, щоб пройтися надто темною вулицею?
Кекстон не відповів.
— Як я й сказав, С. С. — це просто інструмент. Найманці, які люблять брудну роботу. Наскільки брудною стане ця робота, якщо ти виштовхаєш Дугласа з його посади?
— Джубале, ти говориш мені, що я не повинен критикувати уряд? Коли вони помиляються? Коли я знаю, що вони помиляються?
— Ні. Такі надокучливі мухи, як ти, надзвичайно потрібні. Не те, щоб я виступав проти "виведення шахраїв на чисту воду": зазвичай це найнадійніше правило політики. Проте мені цікаво подивитися, яких саме нових шахраїв ти збираєшся викривати після того, як використаєш усі можливості викривати теперішніх. Демократія — це, у кращому разі, жалюгідна урядова система; єдине, що можна відверто сказати на її захист — це те, що вона десь разів у вісім краща за будь-який інший спосіб, будь-коли випробовуваний людською расою. Найбільша помилка демократії полягає втому, що її лідери можуть віддзеркалювати недоліки та переваги своїх виборців — наприклад, їх гнітюче низький рівень; але чого ще ти можеш від них очікувати? Тож поглянь на Дугласа і поміркуй, що в його невігластві, дурості та егоїзмі він надзвичайно подібний на своїх співвітчизників-американців, включно зі мною та з тобою... Тобто насправді на один чи два рівня вище за середнього. А потім поглянь на людину, яка замінить його, якщо уряд завалиться.
— У нас надзвичайно малий вибір.
— Вибір є завжди! Цей — вибір між "поганим" та "ще гіршим", що суттєво відрізняється від значно важчого вибору між "хорошим" та "ще кращим".
— Ну, Джубале? То чого ти очікуєш від мене?
— Нічого, — відповів Гаршоу, — тому що я хочу почати цю виставу власноруч. Ну, або майже нічого. Я очікую, що протягом цих запланованих переговорів ти утримаєшся від нападок на Джо Дугласа у тій своїй щоденній дурниці, яку ти пишеш, — і, можливо, навіть трохи похвалиш його за "витримку, гідну державного діяча...".