— Не втручайся у це, Анно. Все й так надто складно — і без твоєї допомоги. Майку, ти говориш правильно; у мене дві руки. Твоя відповідь — це правда. Припустімо, ти сказав би, що у мене сім рук?
Майк здавався спантеличеним.
— Я не ґрокаю, що можу так сказати.
— Ні, я не думаю, що можеш. Ти б говорив неправильно, якби так сказав; твоя відповідь не була б правдою. Але, Майку, зараз послухай уважно: кожна релігія стверджує, що є правдою; стверджує, що говорить правильно. Їхні відповіді на те саме питання будуть різні, — як-от дві руки та сім рук. Фостеріти говорять одне, буддисти кажуть інше, мусульмани скажуть ще інше; у всіх багато відповідей, і всі вони різні.
Здавалося, Майк докладає значних зусиль, щоб зрозуміти.
— Всі говорять правильно? Джубале, я не ґрокаю.
— Я теж.
Людина з Марса здавався надзвичайно спантеличеним, а потім несподівано посміхнувся:
— Я попрошу фостерітів запитати у ваших Старійшин — і тоді буду знати, мій брате. Як мені це зробити?
За кілька хвилин по тому Джубал з відчуттям надзвичайною відрази виявив, що пообіцяв Майкові зустріч з кимось із представників верхівки фостерітів, — чи Майкові здалося, що він це зробив? — що, по суті, означало те саме. Не схоже було, Джубал міг зробити щось ще, щоб похитнути припущення Майка щодо того, що фостеріти можуть зв'язатися з людськими Старійшинами. Здавалося, Майкові труднощі у розумінні природи правди полягали у тому, що він не знав, що таке брехня: словникове визначення "брехні" чи "неправди" залишилися у його пам'яті не ґрокнутими. Хтось міг "говорити неправильно" лише випадково — чи через непорозуміння. Тож він неминуче сприйняв усе, що чув на каналі Фостерітів, за чисту монету.
Джубал намагався пояснити, що всі людські релігії стверджують, що мають зв'язок зі Старійшинами у той чи інший спосіб; утім, їхні відповіді завжди різні.
Майк здавався терпеливо занепокоєним:
— Джубале, мій брате, я намагаюся... Але я не ґрокаю, як це може бути правильним говорінням. З моїм народом Старійшини завжди говорять правильно. Твій народ...
— Зачекай, Майку.
— Перепрошую?
— Коли ти говориш "мій народ", то маєш на увазі марсіан. Майку, ти не марсіанин, ти людина.
— Що таке "людина"?
Джубал подумки зітхнув. Він був впевнений, що Майк зміг би процитувати весь перелік словникових визначень. Проте досі хлопчина ще не ставив таких дратівливих питань; він завжди питав про щось, очікуючи, що його водний брат зможе відповісти.
— Я людина, ти людина. Ларрі людина.
— Але Анна не людина?
— Гм... Анна людина, самиця людини. Жінка.
(— Дякую, Джубале.
— Заткнись, Анно.)
— Немовля — це людина? Я ніколи не бачив немовлят, але бачив картинки у гримучій кор... по стереобаченню. Немовлята не такі, як Анна... І Анна не така, як ти... І ти не такий, як я. Але немовля — це пташеня людини?
— Гм... Так, немовля — це людина.
— Джубале... Я думаю, що ґрокнув, що мій народ — і марсіани, і люди. Без форми. Форма — це не людина. Людина — це ґрокання. Я правильно висловився?
Джубал відчув, що має рішучий намір відмовитися від Філософського Суспільства і почати плести мереживо. Що таке "ґрокання"? Він й сам використовував це слово вже тиждень, але все ще не ґрокнув його. Але що таке "людина"? Безстрашне двоноге без пір'я? Образ Божий? Чи просто випадковий результат "природного відбору" у цілковито обридлому тавтологічному визначенні? Невільник смерті і податків? Здається, марсіани перемогли смерть, і він уже зрозумів, що, здається, у них немає ні грошей, ні власності, ні уряду в людському розумінні. Тож навіщо їм потрібні податки?
І знову хлопець мав рацію; форма не підходить для визначення "людини": неважлива, як пляшка, у якій міститься вино. Ти можеш зробити з цієї пляшки людину, — як той нещасний хлопець, чиє життя росіяни наполегливо хотіли "врятувати", помістивши живий мозок у скляний контейнер і оточивши дротами, ніби телефонну станцію. Боже, що за жахливі жарти! Йому було цікаво, чи нещасний зберіг почуття гумору, — хоча б чорного.
Але зараз, якщо по суті, з неупередженої точки зору марсіанина: чим саме людина відрізняється від інших земних тварин? Чи буде раса, яка освоїла левітацію (і Бог святий знає, що ще), підтримувати мистецтво інженерії? І якщо так — то що виграє перше місце: Асуанські греблі чи тисячі миль коралових рифів? Людська самовпевненість? Це лише пусте марнославство; з північних графств не доповідали, тому нині ні в кого немає доказів, що серед китів чи гігантських секвой не було видатних філософів чи поетів, більших від людських.
Була одна галузь, в якій людині не було рівних: вона свідчила про необмежену майстерність у вигадуванні ефективніших способів убивати, підкорювати, мучити та всіма шляхами створювати одне одному неприємності. Людина — це її власний найжорстокіший жарт на собою. Основа гумору була...
— Людина — це тварина, яка сміється, — відповів Джубал.
Майк серйозно над цим задумався:
— Тоді я не людина.
— Що?
— Я не сміюся. Я чув сміх, і це мене налякало. Потім я ґрокнув, що це не шкодить. Я намагався навчитися... — Майк відкинув голову назад і видав сипле гоготіння, що дратувало більше від каркання дурня.
Джубал закрив вуха:
— Зупинись! Зупинись!
— Ти почув, — сумно погодився Майк, — я не можу правильно цього зробити. Тож я не людина.
— Зачекай-но хвилину, синку. Не здавайся так швидко. Ти просто ще не навчився сміятися... І ніколи не навчишся, просто намагаючись це копіювати. Але колись ти навчишся — я обіцяю. Якщо житимеш серед нас достатньо довго, одного дня ти побачиш, які ми смішні, і сам почнеш сміятися.
— Буду?
— Будеш. Не переймайся цим і не намагайся ґрокнути це; просто дозволь йому прийти. Знаєш, синку, навіть марсіанин колись засміється, коли ґрокне нас.
— Я чекатиму, — спокійно погодився Сміт.
— А поки ти чекатимеш, навіть не сумнівайся в тому, що ти людина. Ти людина. Людина, народжена жінкою, народжена для тривог... і одного дня ти ґрокнеш її повноту і сміятимешся, тому що людина — це тварина, яка сміється сама з себе. Що ж до твоїх марсіанських друзів — я не знаю. Я ніколи їх не бачив, не ґрокнув їх. Але ґрокнув, що вони можуть бути "людьми".