Зник на день, чи назавжди, чи щось іще гірше — цього Джубал не знав. Дюк був присутній на вчорашній вечері, але не показувався на сніданку. Ця подія не вплинула на перебіг справ у господарстві: ніхто просто не помітив його зникнення. Сам Джубал зазвичай теж не надав би цьому значення, хіба що покликав би його. Але цього ранку він помітив — звісно, помітив... І щонайменше двічі стримався, коли хотів гукнути його, — як зробив би це зазвичай.
Джубал похмуро дивився на басейн, спостерігаючи за спробами Майка пірнути точнісінько так, як йому щойно показала Дорказ, — і відзначив для себе, що навмисно не кликав Дюка, коли той був йому потрібен. Правда полягала в тому, що він просто не хотів запитувати у Ведмедя, що сталося з Алгі. Ведмідь міг відповісти.
Що ж, з такою слабкістю можна було впоратися лише одним способом.
— Майку! Ходи-но сюди.
— Так, Джубале, — Людина з Марса виліз із басейну, обтрусився, мов енергійне цуценя, й чекав на продовження розмови. Гаршоу глянув на нього і вирішив, що Майк додав у вазі, певно, щонайменше двадцять фунтів, відколи приїхав — і все це були м'язи.
— Майку, ти не знаєш, де Дюк?
— Ні, Джубале.
Що ж, це все вирішує; хлопець не вмів брехати... негайно, зачекай! Джубал нагадав собі про таку подібну до комп'ютерної звичку Майка відповідати на поставлене питання буквально... Так, Майк не знав — чи здавалося, що не знав, — де саме перебував той надокучливий хлопець після того, як зник.
— Майку, коли ти бачив його востаннє?
— Я бачив, як Дюк підіймався нагору, коли ми з Джилл спускалися, — цього ранку, коли настав час готувати сніданок. І Майк гордо додав: — Я допомагав готувати.
— Тоді ти востаннє бачив Дюка?
— Відтоді я не бачив Дюка, Джубале. Я гордо смажив грінку.
— Закладаюся, що так і було. Ти станеш гарним чоловіком для когось, якщо не будеш обережний.
— О, я смажив її дуже обережно.
— Джубале...
— Що? Так, Анно?
— Дюк перекусив рано вранці, а потім поїхав до міста. Я думала, що тобі про це відомо.
— Що ж, — вагався Джубал, — він казав мені щось про це. Я думав, він хотів поїхати сьогодні після обіду. Не важливо; я розберуся.
Раптом Джубал усвідомив, що з нього зняли важкий тягар. Не те щоб Дюк нічого для нього не означав — нічого, крім вмілого майстра на всі руки; ні, звичайно ж, ні! Впродовж багатьох років Гаршоу намагався не відпускати жодну важливу для себе людську істоту, але все одно мусив визнати, що це його непокоїло. Хоч трохи, але так чи інакше.
Який закон порушувався — якщо такий був — у тому випадку, якщо людина завжди опинялася під кутом дев'яносто градусів до всього іншого? Це не вбивство, тому що хлопчина використовував це лише задля власного захисту — чи для того, щоб захистити інших. Наприклад, Джилл. Можливо, застарілі закони Пенсильванії проти чорної магії були б доречними... Але цікаво було б подивитися, як обвинувачу вдасться зачитати вирок.
Кримінальні дії могли бути оманливими: чи можна переховування Людини з Марса трактувати як "вчинення злочину"? Можливо. Проте, ймовірніше, потрібно буде ухвалити нові закони. Майк уже поставив з ніг на голову частину з них — медичні і фізичні; юристи і досі навіть не підозрюють про той хаос, що до них наближається через нього. Гаршоу, порпаючись у пам'яті, нагадав собі ту особисту трагедію, якою для безлічі відомих науковців стала релятивістська механіка. Нездатні сприйняти її через призму власного досвіду, вони знайшли відраду у сліпій злості на А. Ейнштейна — а також на будь-кого, хто посмів сприйняти його серйозно. Проте це завело їх у глухий кут: все, що могла зробити непохитна "стара гвардія" — це померти і віддати владу більш гнучким, значно молодшим особистостям.
Гаршоу згадав, як його дідусь розповідав йому про дуже схожий випадок у царині медицини тоді, коли з'явилася мікробна теорія. Безліч досвідчених лікарів до самої смерті називали Пастера брехуном, дурнем чи й ще гірше, — тому що без дослідження його доказів їх "здоровий глузд" стверджував, що ця теорія недостовірна.
Що ж, як бачимо, Майк міг спричинити більший хаос, аніж Пастер та Ейнштейн, разом взяті, причому у квадраті, навіть у кубі. І це нагадало йому...
— Ларрі! Де Ларрі?
— Тут, бос, — оголосив гучномовець над карнизом за спиною Джубала, — внизу в майстерні.
— Тривожна кнопка у тебе?
— Звісно. Ви сказали навіть спати з нею. Я так і роблю. Робив.
— Піднімайся сюди, у будинок, і віддай її мені. Ні: віддай її Анні. Анно, ти тримаєш її біля себе — разом зі своєю мантією.
Вона кивнула. Голос Ларрі відповів:
— Зараз, бос. Думаєте, починається?
— Просто зроби це, — Джубал підняв очі і дуже здивувався, коли побачив, що Людина з Марса все ще стоїть перед ним, тихо, як скульптура. Скульптура? Так, він нагадував одну із них... Гм... Джубал нишпорив у власній пам'яті. "Давид" Мікеланджело — ось воно! Так, навіть з молодими руками й ногами, зі спокійним чуттєвим обличчям та скуйовдженим, надто довгим волоссям. — Це все, що я хотів, Майку.
— Так, Джубале.
Проте Майк продовжував там стояти.
Джубал сказав:
— Тебе щось непокоїть, синку?
— Щодо того, що я бачив по триклятій гримучій коробці. Ти сказав: "Добре, продовжуй. Але пізніше ми про це поговоримо".
— О, — Гаршоу згадав трансляцію каналу Церкви Нового Одкровення і здригнувся: — Так, ми поговоримо. Але спочатку... Не називай ту річ триклятою гримучою коробкою. Називай її "стереовізійний приймач".
Майк здавався спантеличеним.
— Це не гримуча коробка? Я почув тебе неправильно?
— Ти почув мене правильно, і це справді — триклята гримуча коробка. Ти ще почуєш, що я її так називатиму. І не тільки так. Але ти повинен називати її стереовізійним приймачем.
— Я називатиму її стереовізійним приймачем. Чому, Джубале? Я не ґрокаю.
Гаршоу втомлено зітхнув, раптово відчуваючи, що підіймався цими сходами аж надто багато разів. Будь-яка розмова зі Смітом виявляла ще якийсь аспект людської поведінки, який не можна було довести з огляду на логіку, — принаймні користуючись термінами, які Сміт зміг би зрозуміти. І на все це витрачалась шалена кількість часу.
— Я й сам цього не ґрокаю, Майку, — визнав він, — але Джилл хоче, щоб ти говорив саме так.