Вона прикрила хвилювання сердечністю.
— Не гаймо часу і розітрімо шкіру.
Вона опустилась на коліна біля ванни, розпилила на нього мило і почала збивати його у піну. Через деякий час Сміт потягнувся і доторкнувся до її правої молочної залози. Джилл поспіхом відступила, майже впустивши розпилювач.
— Гей! Без оцього!
Він подивився так, наче вона дала йому ляпаса.
— Ні? — сказав він трагічно.
— Ні, — коротко погодилась вона. Глянула на його обличчя і м'яко додала: — Все нормально. Просто не відволікай мене такими рухами, особливо коли я зайнята.
Він більше не дозволяв собі необачних жестів, і Джилл витягла пробку, спускаючи воду, щоб він зміг встати, поки вона змиватиме з нього мило. Потім, поки він сушився, вона з полегшенням одяглася. Тепле повітря спочатку налякало його, і він затремтів; але вона сказала, що йому нічого боятися, і порадила триматися за поручні над ванною, поки він сушився, а вона вдягалась.
Вона допомогла йому вийти з ванни.
— Тепер ти пахнеш значно краще, і готова посперечатися, що і почуваєшся теж краще.
— Почуваюся гарно.
— Добре. Одягнімо тебе. — Вона провела його у Бенову спальню, де залишила одяг, що дібрала для нього. Але ще до того, як вона змогла пояснити, показати чи допомогти йому надягти труси, всередині їй похололо.
— ВІДЧИНІТЬ!
Джилл впустила труси. Вона до смерті злякалась, відчуваючи таку саму паніку, яку відчувала під час операції, коли у пацієнта впав тиск і він перестав дихати. Але дисципліна, якій її навчали в операційній, стала в пригоді. Вони точно впевнені, що всередині хтось є? Так, скоріше за все — інакше б ніколи сюди не прийшли. Те чортове роботизоване таксі видало її.
Що ж, їй варто відповісти? Чи вдати, що нікого немає вдома?
З динаміків знову долинув той самий крик. Вона прошепотіла до Сміта:
— Залишайся тут! — і пройшла у вітальню. — Хто там? — вигукнула вона, намагаючись говорити спокійно.
— Іменем закону вимагаю відчинити!
— Відчинити іменем якого закону? Не смішіть. Скажіть, хто ви та чого хочете, — до того як я викличу поліцію.
— Ми і є поліція. Ви Джилл Бордмен?
— Я? Звичайно ж, ні. Мене звуть Філліс О'Тул, я чекаю на містера Кекстона. А зараз вам краще піти, тому що я збираюся подзвонити у поліцію і повідомити про вторгнення у приватну власність.
— Міс Бордмен, у нас ордер на ваш арешт. Зараз же відчиніть, інакше вам же буде гірше.
— Я не ваша "міс Бордмен", і я зараз зателефоную в поліцію!
Їй не відповіли. Джилл чекала, як на Голках. Скоро вона відчула на обличчі радіальне тепло. Маленька площа навколо дверного замка засвітилася червоним, потім білим. Щось затріщало, і двері відчинились. Там стояли двоє чоловіків. Один з них зайшов, вишкірився до Джилл і сказав:
— Краля тут, це добре. Джонсоне, оглянь все навколо і знайди його.
— Добре, містере Берквіст.
Джилл спробувала загородити двері. Чоловік на ім'я Джонсон, вдвічі більший за неї, поклав їй на плече руку, відсунув Джилл у бік і пройшов до спальні. Джилл різко вигукнула:
— Де ваш ордер? Погляньмо на ваше посвідчення особи, це грубе порушення закону!
Берквіст заспокійливо промовив:
— Не наривайся, крихітко. Насправді нам потрібна не ти, ми просто хочемо його. Поводь себе як слід, і вони пробачать тебе.
Вона вдарила його по нозі. Берквіст майстерно відступив убік, але це, напевно, було на краще, тому що Джилл і досі була боса.
— Неслухняна, неслухняна, — дорікнув він.
— Джонсоне? Знайшов його?
— Він тут, містере Берквіст. І він в чому мати народила. Здогадайтеся з трьох спроб, чим вони збиралися займатися.
— Не думай про це. Приведи його сюди.
Джонсон з'явився знову, штовхаючи перед собою Сміта, заламавши йому руку за спину, щоб краще контролювати.
— Він не хотів іти.
— Він піде, ще й як піде.
Джилл швидко ковзнула повз Берквіста і кинулася на Джонсона. Вільною рукою він відкинув її вбік.
— Ах ти ж маленька хвойда!
Джонсону не слід було її бити. Він вдарив її не сильно — навіть не так сильно, як свою дружину перед тим, як вона поїхала до батьків, і навіть і близько не так сильно, як бив в'язнів, що відмовлялися говорити. До цього часу Сміт взагалі ніяк не реагував і стояв мовчки. Він просто дозволив привести себе у кімнату з пасивним, марним спротивом цуценяти, яке не хоче гуляти на повідці. Він нічого не розумів у тому, що тут відбувалося, й намагався не втручатися.
Коли він побачив, що його водного брата вдарив цей інший, він викрутився та пірнув, потім звільнився і дивно потягнувся до Джонсона.
Джонсона там більше не було.
Він не був де-небудь іще. У кімнаті він більше не перебував. Лише прим'ята трава на місці його величезних ніг доводила, що він дійсно колись тут був. Джилл витріщилася на простір, де він щойно стояв, і відчула, що ризикує знепритомніти.
Берквіст закрив рота, знову його відкрив і хрипло промовив:
— Що ти з ним зробила? — Він швидше звертався до Джилл, аніж до Сміта.
— Я? Нічого я не робила.
— Не жартуйте зі мною. Це якийсь фокус? Він потрапив у пастку чи щось у такому роді? Куди він подівся?
Берквіст облизав губи.
— Не знаю.
Він витягнув з-під пальто пістолет:
— Але не намагайся провернути зі мною якийсь фокус. Ти залишаєшся тут, а його я забираю.
Сміт знову впав у стан пасивного очікування. Не розуміючи, що відбувається, він зробив той мінімум, який мав зробити. Але пістолети він вже бачив раніше, в руках чоловіків на Марсі, і з виразу обличчя Джилл було зрозуміло, що їй це не подобається. Він ґрокнув, що це один з тих критичних перетинів кривих у розвитку буття, де очікування має привести до правильних дій, щоб дозволити подальший розвиток подій. І почав діяти.
Старійшини гарно навчили його. Він підійшов до Берквіста: той перевів дуло пістолета на нього. Сміт потягнувся, і Берквіста теж більше не було. Сміт повернувся, щоб глянути на свого брата.
Джилл закрила рот рукою і закричала.
Смітове обличчя було абсолютно порожнім. Зараз воно стало трагічно нещасним, тому що він зрозумів, що на перетині кривих вчинив неправильно. Він благально глянув на Джилл і затремтів. Очі закотилися, він повільно сповз на траву, міцно скрутився у позі ембріона і більше не рухався.