— Надзвичайно правильно, Майку, — і Бену тепер відома Істина. Проте заспівай ще й пісню про Доун, любий.
— Добре.
Ардент — наша прекрасна Доун.
Бен ґрокнув з перших хвилин —
Вона купує нові сукні щоранку,
Проте ніколи не купує штанів.
Джилл захихотіла й вигнулася.
— Ти озвучував це їй?
— Так, — і отримав велике схвалення Бронкса, а ще поцілунок для Бена. Скажи, на кухні хтось сьогодні був? Я щойно згадав, що не їв вже кілька днів. Чи, можливо, років; не пам'ятаю точно.
— Думаю, Рут, — промовив Бен, розплутуючи обійми та підводячись. — Я гляну.
— Це може зробити Дюк. Агов, Дюку! Глянь, чи можна знайти когось, хто б міг під живити мене порцією пшеничних млинців зростом з тебе — і галоном кленового сиропу.
— Добре, Майку, — відгукнувся Дюк.
Бен Кекстон не наважився виконати доручення, бо його про це не просили. Тож він вигадав виправдання й озирнувся.
— Джубале, — переконливо сказав Кекстон. — Я б узагалі тобі про це не розповідав би — якби це не було потрібно для того, щоб пояснити, що я відчуваю і чому хвилююся за них. За всіх. За Дюка, за саму Джилл — та за всіх інших жертв Майка. Але того ранку я вже сам був на півдорозі до того, щоб думати, що це все — нормально; пекельно дивно, але весело. Сам Майк теж зачарував мене — його нова особистість надзвичайно сильна. Він самовпевнений і занадто схожий на суперпродавця; і, головне, дуже переконливий. Але потім він — чи вони обоє — радше змусили мене засоромитись, тож я скористався цією можливістю, щоб встати з дивану.
Коли я озирнувся, то не повірив власним очам. Я ж відвернувся лише на п'ять секунд — а Майк вже зміг позбутися всього одягу! І — Господи, поможи, — вони збиралися це зробити зі мною та трьома чи чотирма іншими, що були тоді в кімнаті, — зовсім як нахабні мавпи в зоопарку!
Джубале, я був до такої міри шокований, що ледь не повернув назад свій сніданок.
Розділ 33
— Ну і, — запитав Джубал, — що ти зробив? Приєднався?
— Чорта з два. Я одразу ж пішов. Кинувся до вхідних дверей, згріб свій одяг та черевики, забув сумку, але вже не став повертатися за нею — і, не звертаючи уваги на знак на дверях, вийшов та вскочив у ту трубу для стрибків з одягом у руках. З мене було досить! Я пішов не попрощавшись.
— Радше грубо.
— Я відчував себе грубим. Мусив піти. Я справді втік так швидко, що ледь не вбився. Ти ж знаєш, зазвичай труби для стрибків...
— Ні, не знаю.
— Що ж, якщо ти тільки не встановиш її на якомусь рівні, коли заходиш, то просто повільно опускаєшся, — ну, як стікає холодна патока. А я не опускався, а падав — і це щонайменше з шостого поверху. Проте саме тоді, коли я думав, що припустився фатальної помилки, щось підхопило мене. Не сітка безпеки: якесь поле. Я навіть не плюхнувся. Але Майку потрібно відрегулювати той пристрій. Чи встановити звичайну трубу для стрибків...
Джубал відповів:
— Я застрягну на сходах, якщо не буде ліфта.
— Що ж, я не знав, що саме ця виявиться такою небезпечною. Проте єдиний інспектор з безпеки там — Дюк... А для нього все, що каже Майк, — священне. Джубале, все те місце котиться в прірву. Їх усіх загіпнотизувала одна людина... Яка зовсім не в собі. Що з цим можна зробити?
Джубал пожував губу, а потім нахмурився.
— Гляньмо спочатку, чи все ми проаналізували правильно. Що з усієї цієї ситуації стривожило тебе?
— Ну... Все!
— Правда? Хіба це не було насправді щось одне? Головним чином — безневинний акт, в якому, як ми знаємо, немає нічого нового... І який, як ми можемо переконливо припустити, від самого початку відбувається у тому домі — чи на тій землі — вже впродовж двох років? Тоді я б не заперечував, як ти, побачивши, як це відбувається. Я маю на увазі, що ти сам в попередньому епізоді дійсно приєднався до аналогічного акту з молодою леді, — а вона леді, попри твою розповідь, — і ти не можеш ані заперечити мій підтекст, ані образитися на моє припущення. Якщо говорити відверто, синку, — то чим ти незадоволений?
— Заради Бога, Джубале, — ти влаштував би таке в своїй вітальні?
— Без сумніву — ні. Хоча, можливо, й влаштував би, — якщо тільки у чотирьох стінах; можливо, вночі, коли б ніхто цього не помітив. До таких випадків — якщо вони й траплялися, — мені не було ніякого діла. Але, враховуючи той факт, що це не моя вітальня... Я б не дозволив собі оскаржувати правила у вітальні іншої людини. То будинок Майка і його дружини. Чи це звичайна річ там, чи навпаки, — нам цього знати не потрібно. Тож що мені до того? Чи тобі? Ти приходиш додому до якоїсь людини і погоджуєшся зі встановленими там правилами; це всесвітній закон цивілізованої поведінки.
— Хочеш сказати, що тебе це не шокує?
— О, ти порушуєш зовсім інше питання. Публічна демонстрація хіті мені дуже неприємна — і як для учасника, і як для споглядача... Але я ґрокнув ці відблиски своїх юнацьких переконань, ось і все. Переважна меншість людей, — а може, й більшість: не знаю, — не поділяють моїх смаків у цьому питанні. Без сумніву — радше ні, хоча оргія має довгу й розлогу історію. Тим не менше це мені не до смаку. Але шокувати? Сер, дорогий мій, я можу бути шокований лише тим, що ображає мене етично. Етичні питання — це предмет логіки, а тут питання смаку та застарілих поглядів... de gustibus non est disputandum[84].
— Думаєш, що трахатися на публіці — це лише "справа смаку"?
— Точно. Враховуючи це, я припускаю, що мій власний смак, що вкоренився в мені ще під час дитячого виховання, посилений звичаями трьох поколінь, — тож тепер, гадаю, затверділий такою мірою, що не існує жодної можливості його змінити. До того ж мої уподобання не святіші, ніж будь які інші смаки, — наприклад, Нерона. І навіть менш святі: адже Нерон був богом, а я — ні.
— Що ж тепер — мене проклянуть?
— У свій час, може, й так, — якщо це можливо... У цьому питанні я "незацікавлена особа". Проте, Бене, це не відбувалося прилюдно.
— Що?
— Ти сам це сказав. Ти описав цю групу як множинний шлюб — групову теогамію, якщо бути точним. Жодної публіки, все цілковито приватно. "Нікого, окрім нас, богів" — тож як це може когось образити?
— Мене це образило!
— Це тому, що твоя канонізація виявилася не такою завершеною, як їхня. Боюся, що вони переоцінили тебе... А ти ввів їх в оману. Спровокував їх.