Він повернувся до Джубала.
— Ви також, докторе. Архангел Фостер казав, що Господь наказує нам бути щасливими... І часто я, смертельно втомлений турботами та бідами своєї пастви, кладу свій посох і насолоджуюся безтурботною, щасливою годиною над однією з ваших історій... А потім підводжуся оновленим і готовим до бою.
— Гм... Дякую, Єпископе.
— Я серйозно мав на увазі саме це. Я знайшов ваш запис на Небесах... Зараз, зараз — не зважайте; я знаю, що ви скептик, проте дозвольте мені сказати. Навіть Сатана має певне призначення у Великому Плані Господа. Вам просто ще не час навернутися. Вашим смутком, стражданнями та болем ви плетете радість для інших людей. Все це записано на вашій сторінці Великої книги. Тепер прошу! Я запросив вас сюди не для того, щоб сперечатися про термінологію. Ми ніколи й ні з ким не сперечаємося; ми чекаємо, поки люди самі побачать світло, й тоді вітаємо їх. Проте сьогодні ми просто разом насолодимося годиною радості.
Потім Дігбі взявся господарювати, наче лише цим і займався впродовж всього життя. Джубал був змушений визнати, що говірливий шахрай був прекрасним господарем, а його кава, лікер та їжа були неперевершеними. Джубал помітив, що Майк починав сильно дратуватися, — особливо тоді, коли Дігбі майстерно відбив його від гурту і почав говорити з ним наодинці. Ну що ж, нехай хлопець звикає знайомитися з людьми та говорити з ними сам, без Джубала чи Джилл, без сторонньої підтримки.
Бун показував Джилл деякі реліквії Фостера у скляному футлярі в іншому кутку кімнати; Джубал з легким задоволенням стиха спостерігав за її очевидною байдужістю, намазуючи на тост patéde fois gras[55]. Почув, як клацнув замок, і обернувся; Дігбі та Майк щезли.
— Куди вони пішли, сенаторе?
— Що? Ви про що, докторе?
— Єпископ Дігбі та містер Сміт. Де вони?
Бун озирнувся й, здається, помітив зачинені двері.
— О, вони просто вийшли на хвилинку. Це маленька, скромна кімнатка, яку використовують для приватних розмов. Ви там були — хіба ні? Коли Верховний Єпископ побував вам тут усе.
— Гм, так, — це маленька кімната, у якій не було нічого, окрім стільця на підвищенні. "Трону", виправив себе Джубал, посміхнувшись сам до себе, — і подушечки для колін. Джубалу стало цікаво, хто сяде на трон, а хто стане навколішки — якщо цей показний єпископ спробує сперечатися з Майком з приводу релігії, то буде дуже здивований його реакцією.
— Сподіваюся, що вони недовго там пробудуть. Але нам справді час повертатися.
— Сумніваюся, що вони затримаються. Можливо, містер Сміт захотів поговорити наодинці. Люди часто так роблять... А Верховний Єпископ у цьому дуже щедрий. Послухайте, я подзвоню на стоянку і попрошу, щоб ваше авто чекало на вас прямо в кінці коридору, де ми сіли в ліфт. Це особистий вхід Верховного Єпископа. Збережете добрих десять хвилин.
— Це напрочуд люб'язно з вашого боку.
— Тож, якщо містер Сміт має щось на душі, у чому хоче сповідатися, ми не будемо його підганяти. Я вийду, щоб зателефонувати.
Бун вийшов. Потім до нього підійшла Джилл і стурбовано сказала:
— Джубале, мені це не подобається. Думаю, що нам навмисно задурили голову, щоб Дігбі міг залишитися наодинці з Майком і попрацювати над ним.
— Впевнений, що так і було.
— І? Вони не мають на це жодного права. Я збираюся зайти до них і сказати Майкові, що нам час іти.
— Опануй себе, — відповів Джубал, — ти нагадуєш мені квочку. Це зовсім не одне й те ж, що мати на хвості С. С. і Майк тепер значно обережніший. Тут не буде жодних бойовиків, — він посміхнувся. — Мені здається, що, коли Дігбі намагатиметься навернути Майка, все закінчиться тим, що Майк сам наверне його. Майкових думок дуже важко позбутися.
— Мені все одно це не подобається.
— Розслабся. Допоможи собі безкоштовною їжею.
— Я не голодна.
— Що ж, а я голодний... І, якщо я почну відмовлятися від безкоштовної їжі, мене викинуть з Гільдії Авторів.
Він поклав тоненький шматочок віргінської шинки на хліб з маслом, додав ще кілька — жодного синте, — прожував цей нестійкий зіккурат і облизав майонез з пальців.
Через десять хвилин Бун так і не повернувся. Тоді Джилл різко сказала:
— Джубале, я більше не збираюся бути ввічливою. Я зараз витягну Майка звідти.
— Вперед.
Вона підійшла до дверей.
— Джубале, вони замкнені.
— Так і має бути.
— Ну і? Що мені робити? Виламати їх?
— Ну давай, спробуй. — Джубал підійшов до внутрішніх дверей і уважно їх оглянув. — Гм... З тараном і двома десятками міцних чоловіків я спробував би. Проте не розраховував би на це. Джилл, ці двері були б доречними у банківському сховищі — і їх добирали спеціально для цієї кімнати. У мене є одні дуже схожі, вогнетривкі, — у моєму кабінеті.
— Що робитимемо?
— Битимемося в них, якщо хочеш, — але тоді ти просто поранишся. Я збираюся глянути, що затримало нашого приятеля Буна.
Проте варто було Джубалу визирнути в коридор, як він побачив сенатора, який поспішав до них.
— Вибачте, — сказав Бун. — Потрібно було примусити херувимів відшукати вашого водія. Він був у Кімнаті Радості — обідав. Проте ваше таксі чекає на вас саме там, де я й сказав.
— Сенаторе, — сказав Джубал, — ми маємо йти зараз. Чи не будете ви такі ласкаві, передати це Єпископу Дігбі?
Здавалося, Бун стривожився.
— Я можу зателефонувати йому, якщо ви наполягаєте. Проте вагаюся, чи варто це робити, — я не можу просто перервати особисту аудієнцію.
— Тоді подзвоніть йому. Ми дуже наполягаємо.
Проте в ту ж мить Бун був врятований від труднощів: внутрішні двері відчинилися, і звідти вийшов Майк. Джилл глянула на його обличчя і закричала:
— Майку! З тобою все добре?
— Так, Джилл.
— Я скажу Верховному Єпископу, що ви йдете, — сказав Бун і пройшов повз Майка у меншу кімнату. Він з'явився знову. — Єпископ пішов, — заявив Бун. — У цьому кабінеті є запасний вихід. — Бун посміхнувся. — Як кішки та кухарі, Верховний Єпископ пішов не попрощавшись. Це жарт. Він каже, що "прощання" не несуть цьому світові радості, тож ніколи не прощається. Не ображайтеся.
— Ми не ображаємося. Проте прощаємося зараз, і дякую вам за винятково цікавий досвід. Не проводжайте нас; впевнений, що ми самі зможемо знайти вихід.