— Ох, надворі краще, Кристліб! — сказав раптом він. — Біжімо до лісу!
Кристліб саме роздягла свою велику ляльку й хотіла її знов одягти. їй дуже подобалась ця робота, тому вона не хотіла йти надвір, а попросила брата:
— Феліксе, братику, а може, ще трохи пограємося тут?
— Знаєш що, Кристліб, — сказав Фелікс, — заберемо найкращі іграшки з собою. Я причеплю [97] до пояса ножа, візьму на плече рушницю і стану достоту як мисливець. Мій іграшковий мисливець та чоловічок з арфою йтимуть за мною. А ти, Кристліб, можеш узяти велику ляльку і найкраще начиння. Ходімо, ходімо!
Кристліб швиденько одягла ляльку, вони з Феліксом побігли до лісу й розташувалися на гарній зеленій галявинці. Вони трохи погралися, і саме коли Фелікс накрутив свого чоловічка з арфою, щоб послухати його музику, Кристліб сказала:
— А знаєш, Феліксе, твій музика погано грає. Ти тільки послухай, як тут, у лісі, звучить його бренькання! Весь час те саме. Он скільки пташок визирають з кущів, мабуть, обурюються, що цей нікчемний музика хоче награвати до їхнього співу.
Фелікс дужче накрутив чоловічка з арфою, тоді ще дужче і, врешті, вигукнув:
— Ти правду кажеш, Кристліб! Він так грає, що краще й не грав би, тільки дарма кланяється. Партач! Мені соромно за нього перед зябликами. Глянь, як вони хитро блискають на мене очима. Але я присилую його грати краще, ось побачиш!
І він заходився щосили накручувати чоловічка з арфою. Та враз арфа тріснула й розпалася в друзки. Музика стояв, опустивши поламані руки.
— Ох, що я наробив! — вигукнув Фелікс. —
Сердешний музика!
— Сердешний музика! — забідкалася й Крістліб. Фелікс трохи помовчав, розглядаючи поламану іграшку, а тоді сказав:
— Це був дурний, нікчемний музика, він не вмів до пуття грати, а кланявся, наче той наш [98] брат у шароварах. — І Фелікс закинув невдатного музику далеко в кущі. — От мисливець — не рівня йому, — повів далі він. — Цей добре стріляє, завжди влучає в ціль.
І Фелікс почав муштрувати свого мисливця. Так минула якась хвилина, а тоді він сказав:
— Та й дурний же цей стрілець, усе смалить у ціль, а тато казав, що для справжнього мисливця це не діло. Він має стріляти в оленів, сарн, зайців і влучати в них, хоч би як вони бігли. Годі йому стріляти лише в ціль! — І Фелікс розламав ціль, виставлену перед мисливцем. — А тепер стріляй у ліс.
Та хоч скільки він смикав за ниточку, руки в маленького мисливця висіли, як перебиті. Більше той не прикладав рушниці до плеча й не стріляв.
— Ха-ха-ха, — засміявся Фелікс, — у ціль, у кімнаті, ти вмієш стріляти, а в лісі, де місце справжньому мисливцеві, в тебе нічого не виходить. Мабуть, також боїшся собак і, коли якийсь надбіжить, чкурнеш зі своєю рушницею, як наш брат у шароварах і з шаблею! Кому ти, дурню, потрібний такий! — І Фелікс закинув мисливця слідом за музикою далеко в кущі. — А тепер трохи побігаймо, — запропонував він Кристліб.
— Добре, Феліксе, — погодилась сестра, — і хай із нами біжить моя лялька, ото буде цікаво!
Вони взяли за руки ляльку, кожне зі свого боку, та й побігли поміж кущами на пагорб, а далі знов униз, аж до ставу зарослого по берегах очеретом. Той став також належав панові Тадеусові фон Бракелю, і він на ньому часом стріляв качок. Тут діти зупинилися, і Фелікс сказав: [99]
— Ану гляньмо добре, в мене ж є рушниця, хтозна, чи не вполюю я в очереті качку, як тато.
Але тієї миті Кристліб скрикнула:
— Ой лишенько, що сталося з моєю пречудовою лялькою!
І справді, на ляльку було шкода глянути. Ні Кристліб, ні Фелікс біжачи не зважали на неї, і її вбрання геть подерлося об гілля. Навіть ноги поламалися. Від милого воскового личка також мало що залишилося, воно було подряпане й бридке.
— Ой, лялечко моя, лялечко, ти ж була така гарна! — забідкалася Кристліб.
— От бачиш, який непотріб нам привезли ті наші родичі. Ця твоя лялька — дурне одоробало, не вміє навіть бігати, зразу обдерлася й подряпалась, — сказав Фелікс. — Ану, дай її сюди.
Кристліб сумно дала братові покалічену ляльку і зразу ж зойкнула:
— Ой-ой-ой!
Бо Фелікс, не довго думаючи, пошпурив її в ставок.
— Не жалкуй за нею, — сказав він сестрі, — вона того не варта, ось я застрілю качку й дам тобі найкращі пір'їни, які тільки знайдуться на крилах.
Тієї миті в очереті щось зашурхотіло, і Фелікс квапливо приклав до плеча дерев'яну рушницю, та зразу ж опустив її і задумливо озирнувся довкола.
— Я й сам, нівроку, дурний, — тихо мовив він. — Щоб стріляти, потрібні порох і свинець, а де вони в мене? Та й хіба б я міг насипати пороху у свою дерев'яну рушницю? І взагалі, нащо мені ця дерев'яна цяцька? І цей ніж? Теж дерев'яний! Він ані ріже, ані коле. І шабля нашого брата в перших напевне була дерев'яна, [100] тому він і не міг витягти її з піхов, коли злякався Султана. Я вже помітив, що наш вельможний брат у шароварах тільки хотів повеличатися, буцімто його іграшки такі гарні, а насправді вони ні на що не придатні.
І Фелікс викинув рушницю, ножа, а тоді й патронташ у ставок. А все-таки Кристліб жалкувала за лялькою, та й Феліксові, хоч як він бадьорився, було трохи прикро.
Вони тихенько пішли додому. І мати, побачивши їх, спитала:
— Діти, а де ж ваші іграшки?
Фелікс щиро розповів, як його обдурили з мисливцем, музикою, рушницею, ножем і патронташем, а Кристліб — з лялькою.
— Ох, які ж ви, діти, дурні, вам таких гарних, тендітних іграшок хоч і в руки не давай, не вмієте ви їх глядіти, — трохи сердито мовила пані фон Бракель.
Зате пан фон Бракель був вочевидь задоволений тим, що почув від Фелікса. Він сказав:
— Не лай дітей, я навіть радий, що вони спекалися тих чужих їм цяцьок. Вони лише бентежили їх і збивали з пантелику.
Ні мати, ні діти до пуття не зрозуміли, що означали ці батькові слова.
ЧУЖА ДИТИНА
Фелікс і Кристліб із самого ранку побігли до лісу. Мати наказала їм довго там не баритись, а вертатися додому й більше сидіти над письмом і читанням, щоб вони знов не осоромилися перед графом, як він другого разу приїде до них. [101]
— Ми лише годину побігаємо, пострибаємо, та й назад, — пообіцяв Фелікс.
Діти зразу ж почали гратися в собаку й зайчика, але й ця гра, і всі інші, які вони заводили, дуже швидко набридали їм. Вони самі не знали, чому так виходило, що саме сьогодні з ними раз по раз траплялася якась халепа. То вітер зірвав із Фелікса кашкета й заніс у кущі, то він, біжачи, перечепився й упав долілиць, то Кристліб чіплялася сукнею об терновий кущ або натикалася ногою на гострий камінь так, що аж зойкала. Скоро вони кинули свої ігри й похмуро попленталися лісом.