— Нас у цьому запевнили.
— А ваша бідна матінка! Вона ж так любить Маріанну!
— Але лист, містере Віллоубі, ваш власний лист. Про нього вам нема чого сказати?
— Ні-ні, навпаки! Вам відомо, що ваша сестра написала мені наступного ж ранку. І знаєте що — я снідав у Еллісонів, і її лист разом з іншими мені принесли туди з моєї квартири. Софія встигла помітити його раніше мене, і його обсяг, вишуканість паперу, почерк — усе негайно викликало її підозру. Вона і раніше чула дещо про мої залицяння до когось у Девонширі, а зустріч напередодні у неї на очах пояснила їй, про кого йшлося, і зовсім розпалила її ревнощі. І ось, прибравши на себе той пустотливий вигляд, який полонить нас в улюбленій жінці, вона негайно розпечатала листа і прочитала його. Безцеремонність дорого їй обійшлася. Те, що вона прочитала, примусило її страждати. Страждання її я міг би ще витерпіти, але не її гнів, не її розпалену лють. За будь-яку ціну їх треба було втихомирити. Коротше кажучи, якої ви думки про епістолярний стиль моєї дружини? Яка витонченість, делікатність, справжня жіночність, чи не так?
— Вашої дружини? Але почерк був ваш!
— Саме так! Проте мені належить лише честь рабського переписування перлів, під якими мені було соромно ставити свій підпис. Оригінал же цілком належить їй — і витонченість думки, і вишуканість виразів. Але що мені залишалося робити! Ми були заручені, приготування завершувалися, день був уже призначений… Але я верзу якісь дурниці. Приготування! День! Мені були необхідні її гроші, і в моєму становищі доводилося погоджуватися на все, лише б уникнути розриву. І врешті-решт, чи міняв стиль мого листа ту думку, яка вже склалася про мене у Маріанни та її друзів? Навпаки, він лише зміцнював її. Моя справа була постати підлим негідником, а зробив би я це ввічливо чи нахабно — значення не мало. "В їхній думці я навіки пропащий, — сказав я собі, — їхнє товариство назавжди для мене втрачене, вони вже вважають мене людиною без честі, і цей лист лише перетворить мене на неймовірного підлотника". Ось приблизно так я міркував, коли з холоднокровним відчаєм переписував слова моєї нареченої і розлучався з останньою пам'яттю про Маріанну. Три її записочки — на лихо, вони всі були у мене в гаманці, а то б я приховав їх існування і дбайливо беріг усе життя — я був змушений віддати, навіть не поцілувавши. А локон! Він теж усюди був зі мною в тому ж гаманці, який тепер моя майбутня дружина обшукала з чарівливою несамовитістю… Безцінний локон, усі милі нагадування про неї у мене відняли.
— Те, що ви сказали, містере Віллоубі, є дуже поганим і неприпустимим! — заперечила Елінор, хоча голос видав її співчуття. — Вам не слід говорити в таких виразах ні про місіс Віллоубі, ні про мою сестру. Свій вибір ви зробили самі. Вас до нього не примушували. У вашої дружини є право на вашу пошану, на вашу стриманість, в усякому разі. Ймовірно, вона любить вас, інакше вона не стала б вашою дружиною. Поводитися з нею грубо, говорити про неї презирливо — це аніскільки не спокутує вашої вини перед Маріанною і, як мені здається, навряд чи зможе заспокоїти ваше сумління.
— Ах, облиште мою дружину! — сказав він з важким зітханням. — Вона не заслуговує вашого співчуття. Виходячи за мене, вона знала, що я не маю до неї ніяких ніжних почуттів. Ну, як би там не було, ми зіграли весілля і вирушили в Комбе-Магну, щоб скуштувати щастя, а потім повернулися в столицю розважатися… А тепер вам жаль мене, міс Дешвуд? Або все це я розказував даремно? Чи піднявся я хочу трішки у ваших очах? Чи зумів я хоч в чомусь пом'якшити свою провину?
— Так, безперечно, в чомусь ви виправдалися — нехай в малому. Взагалі ви виявилися менш розбещеним, ніж я про вас думала. Ви довели, що ваше серце є менш порочним, ніж здавалося. Але… але… ви заподіяли стільки горя, що, їй-богу, не знаю, що могло бути гіршим!
— Ви перекажете вашій сестрі, коли вона видужає, все, про що я вам говорив? Дозвольте мені трохи очиститися і в її очах. Ви сказали, що вона мене вже пробачила. Дозвольте ж мені тішити себе думкою, що, краще взнавши і стан мого серця, і нинішні мої почуття, вона подарує мені більш душевне, більш безпосереднє, більш лагідне і не таке гордовите прощення. Розкажіть їй про мої страждання і про моє каяття — розкажіть їй, що моє серце завжди було вірне їй, і — обов'язково передайте! — що в цю хвилину вона є дорожчою мені, ніж раніше.
— Я розповім їй усе, що є необхідним для вашого виправдання, якщо тут підходить це слово. Але ви так і не пояснили мені, навіщо ви приїхали і звідки дізналися про її хворобу.
— Вчора в коридорі Друрі-Лейна я зіткнувся з сером Джоном Мідлтоном, і, впізнавши мене, він уперше за ці два місяці заговорив зі мною. Я не дивувався і не ображався, коли після мого одруження він ігнорував мене. Цього разу, проте, його добре, чесне, простодушне серце, сповнене обурення проти мене і тривоги за вашу сестру, не встояло перед спокусою повідомити мені те, що повинно було б, на його переконання, заподіяти мені великий біль, хоча, можливо, він цього від мене і не чекав. А тому відверто заявив мені, що Маріанна Дешвуд помирає в Клівленді від гнилої пропасниці, що вранці вони отримали листа від місіс Дженнінгс — на її думку, надії вже майже немає, а Палмери в страху втекли — ну, й інше в тому ж дусі. Я був такий приголомшений, що не зумів зберегти вигляд байдужості навіть перед сером Джоном, якому проникливість не притаманна. Страждання мого серця пом'якшили його власні, і його озлоблення проти мене розвіялося настільки, що при розставанні він ледь не потис мені руку, нагадавши про давню обіцянку подарувати йому цуценя пойнтера. Що я пережив, почувши, що ваша сестра помирає… і помирає, вважаючи мене найбільшим негідником на землі, зневажаючи, ненавидячи мене у свої останні хвилини. Звідки мені було знати, які жахливі задуми мені приписувалися? Принаймні одна людина, гадав я, вважатиме мене здатним на все. Те, що я відчував, було жахливо! Я тут же прийняв рішення і сьогодні о восьмій ранку вже виїхав з Лондона. Тепер ви знаєте все.
Елінор нічого не відповіла. Вона думала про те, як непоправно надто рання незалежність і породжена нею звичка до неробства, розбещеності і розкоші зіпсувала душу, характер і щастя людини, у якої зовнішні достоїнства і таланти поєднувалися з натурою від природи відкритою і чесною, з серцем чутливим і ніжним.