Івась зблід, задерев’янів на виду.
— Хуржики? І старий, і молодий? Та пошли ти їх до чорта!
— Легко тобі сказати.
— Ну, якщо боїшся, то я пошлю! Та ще й не так!
— А при чому ж тут ти?
— Як — при чому? Катре! Хіба не розумієш?
— Не розумію.
Івасеве обличчя почало поволі рожевіти. Він зніяковіло пробубонів:
— Ну, я думав, що ти давно здогадалася… Я ж кохаю тебе, Катрусю! Розумієш — кохаю!
Катря прихилила голову до його грудей, прошепотіла радісно:
— Голубе мій! І я тебе… Ось тобі хрест! І ніякі хуржики тепер мені не страшні!
Вона перехрестилася і знову припала до нього. А Івась узяв її голівку в руки і почав цілувати — і в рожеві щічки, і в ясні очі, і в малинові вуста.
— Люба моя! Єдина! Я такий щасливий!
Вони обоє були щасливі і довго ще стояли на перекидному дощаному мосту під стрімкими валами козацької фортеці. І хоча тут повівав дошкульний морозний вітерець, їм було тепло: їх зігрівало щире юне кохання.
Лиш коли сонце сіло за дахи будівель на горі, Катря сплеснула руками.
— Ой Боженьку! Як пізно вже! Ходімо, Йвасю! Бо Хуржик, мабуть, давно виглядає нас і зичить нам чортів і в живіт, і в печінку!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Великдень видався ранній, але сніги вже зійшли з землі, і люди раділи весні.
У понеділок, на другий день Великодня, в корчмі бунчукового товариша Михайла Оріхівського зібралися лубенські та засудьські чумаки.
Зібралися вони на раду, — тому сторонніх у корчму не пускали. Платили оптом — за вечір.
За довгим столом, заставленим різними наїдками, жбанами з пивом, череп’яними кухлями, чарками та плесковатими пляшками з горілкою, сиділи поважні чоловіки — в сукняних чумарках, підстрижені "під макітру", трохи вже захмелілі, і вели розмову про наступну поїздку до Криму по сіль.
На чільному місці, бо був найбагатший і споряджав у дорогу десять паровиць, сидів Хуржик, жував солонувату тараню і, запиваючи холодним пивом, з внутрішньою тривогою чекав хвилини, коли можна буде розпочати мову про отаманство. Як і в попередні походи до Криму, і тепер йому дуже хотілося стати отаманом чумацької валки, бо мав характер самолюбний і владний. Не терпів, коли над ним хто-небудь верховодив. Однак знав, що чумаки, пам’ятаючи з власного досвіду його крутий норов, можуть на цей раз обрати когось іншого. Ну, хоча б Пилипа Зайця, теж не бідного чумака, чи Трохима Задою, котрий уже приміряється до отаманства, бо, ще коли сідали за стіл, ніби ненароком, обмовився, що нині бере в дорогу десять возів, тобто не менше, ніж він, Хуржик. Отож треба якось випередити обох та й прихилити до себе тих, хто не може чи не хоче перейти йому шлях.
Помітивши, що пива в жбанах залишилося на денці, а пляшки стояли порожні, він гукнув до молодої шинкаревої дочки:
— Гей, шинкарко, чого стоїш? Хіба не бачиш, що посуд сухий — ні пива, ні горілки вже не стало? Ось на червінця та принеси нам з льоху, щоб холодніше було! Та й смаженини підкинь у миски, щоб було що покласти на зуба! Та ще й в’язку тарані не забудь! Щоб усі знали, як гуляють лубенські чумаки! Нічого не шкодуй! Я плачу!
Чумаки схвально загули:
— Ой, як добре! Оце так утнув Семен Михайлович! Далебі, не поскупився!
А коли шинкарка поставила на стіл пляшки та дерев’яне відерце з холодним пивом, а в миски вивернула зі сковороди запашні шматки підсмаженої золотистої ковбаси, молодий засульський чумак Терентій Кваша, відомий у всій окрузі співак і вигадник, раптом заспівав:
Славно, браття, славно,
славно, браття, жить!
З нашим отаманом
не доводиться тужить!
Тут же пісню підхопили всі, хто сидів за столом, і в стелю ударив могутній грім приспіву:
З нашим отаманом
не доводиться тужить!
Співав і Хуржик. А коли пісня скінчилася, запитав ніби між іншим:
— До речі, браття, чи не пора нам подумати над тим, хто очолить нашу валку? Кого отаманом оберемо? Яка ваша думка? Та перед тим, як сказати слово, давайте промочимо горло, щоб у ньому це слово не застряло!
Це сподобалося всім. Налили в чарки — випили, закусили ковбасою. А Терешко Кваша ударив долонею по столу.
— Браття, та якого ліпшого отамана, аніж Семен Хуржик, нам треба? Га? Адже не раз уже водив нас до Криму і благополучно приводив додому! Своє отаманське діло знає! Справедливий! Не скупий! Не знаю, як хто думає, а, по-моєму, ліпшого не зіськати!
Чумаки загули знову:
— Ні, ні, не зіськати! Хай Хуржик буде нашим отаманом! Ми віримо йому!
Хуржикові від радощів перехопило подих, але, як належить у такому випадку і зважаючи на старовинні чумацькі звичаї, почав відмовлятися:
— Не заслужив я, браття, такої честі! Їй-богу, не заслужив!
На це вже добре захмелілі чумаки ревнули:
— Заслужив, батьку! Заслужив!
— Та й щось старіти я став, панове товариство! — не здавався Хуржик, бажаючи, щоб його попросили ще раз. — Може б, молодшого обрали? Га?
— Ти ще не старий, Семене! — заперечили чумаки. — Перша-ліпша дівка побіжить за тобою, аби тільки гукнув! А молодому отаманувати рано — хай спочатку розуму набереться!
Далі відмовлятися не годилося, тому Хуржик підвівся і, вклонившись, сказав:
— Дякую, братія, за довір’я. Ось вам хрест, — він перехрестився, — що порядкуватиму в дорозі справедливо, нікого не кривдячи. І мій перший наказ: як тільки завруниться трава і буде паша для коней та волів, так і виступаємо! Кожен до того часу хай заготує все необхідне для далекої дороги: сухарів, пшона, гречаної крупи, сала, кремінь і кресало, запасні осі. Що там ще?
— Знаємо! Знаємо! — закивали головами чумаки. — Не вперше!
— Ну, якщо знаєте, то Бог вам на поміч! Тоді, Терешку, промочи пивом горло та й заведи нам нашої, чумацької!
Терешко ковтнув з кухля, підпер щоку кулаком і тихо завів:
Ой, горе тій чайці,
чаєчці-небозі,
що вивела чаєняток
при битій дорозі.
Чумаченьки ішли —
чаєняток найшли,
мале гніздо розтоптали —
чаєнят забрали…
Пісня була сумна. Терешків тужливий голос залітав у саме серце, але в Хуржиковім серці було радісно. Наступає весна красна, а з нею простелиться нелегка дорога до Криму. Нелегка, однак люба кожному справжньому чумакові. А особливо коли ти не просто чумак, а отаман цілої валки і під твоєю рукою буде кілька десятків готових на все молодців!