У готелі перебувало дев'яносто сім нью-йоркських рекламних агентів, які окупували міжміський телефонний зв'язок. Через це дівчина з 507-го номера змушена була прочекати від дванадцятої до пів на третю, доки її з'єднали. Проте час вона не марнувала. Вона прочитала статтю з жіночого кишенькового журнальчика, що називалась "Секс: задоволення чи пекло?". Вона помила свої гребінець і щітку. Вона відчистила пляму на спідниці свого бежевого костюма із "Саксу"[1]. Вона вискубнула дві нові волосинки на родимці. Коли оператор подзвонив у кімнату, вона сиділа на підвіконні і вже майже закінчила лакувати нігті лівої руки.
Вона була не з тих дівчат, що кидають усе і відразу хапають трубку телефону, що дзвонить. Її вигляд немов говорив, що відколи вона стала дорослою, телефон у неї дзвонить безперестанку.
Поки телефон розривався, вона ретельно проводила щіточкою для лакування по нігтю свого мізинця, підкреслюючи краї лунки. Потім закрила пляшечку з лаком і, підводячись, помахала ще не висохлою лівою рукою туди-сюди у повітрі. Другою рукою підняла переповнену попільничку з підвіконня й перейшла з нею до нічного столика, де стояв телефон. Потім сіла на одне, вже прибране ліжко спального гарнітура і підняла трубку після п'ятого чи шостого дзвінка.
— Алло,— промовила вона, тримаючи розведені пальці лівої руки на відстані від її білого шовкового халата, крім якого на ній нічого не було, хіба що тапці,— персні залишились у ванній.
— З'єдную вас із Нью-Йорком, місіс Ґласс,— сказав оператор.
— Дякую,— мовила дівчина і розчистила на нічному столику місце для попільнички.
Пролунав жіночий голос:
— Мюріель? Це ти?
Дівчина відсунула трубку трохи далі від вуха.
— Так, мамо. Як ти?
— Я хвилююсь за тебе до безтями. Чому ти не телефонувала? З тобою все гаразд?
— Я хотіла подзвонити учора ввечері й позавчора. Телефон тут...
— З тобою все гаразд, Мюріель?
Дівчина відсунула трубку ще далі:
— Усе добре. Лише спекотно. Такого спекотного дня не бувало у Флориді з...
— Чому ти не телефонувала мені? Я хвилювалась через...
— Мамо, люба, не кричи до мене. Я тебе прекрасно чую,— сказала дівчина.— Я дзвонила тобі двічі минулого вечора. И один раз перед...
— Я ж казала твоєму батьку, що ти, мабуть, дзвонитимеш учора ввечері. Але ж ні, він все одно... З тобою все гаразд, Мюріель? Кажи мені правду.
— Усе добре. І досить запитувати мене про це.
— Коли ви туди приїхали?
— Не знаю. У середу вранці. Рано.
— Хто вів машину?
— Він,— сказала дівчина.— І не хвилюйся. Він вів дуже обережно. Я була здивована.
— Він вів машину? Мюріель, ти дала мені слово, що...
— Мамо,— перебила дівчина,— я вже сказала тобі. Він вів машину дуже обережно. Не більше п'ятдесяти на годину протягом усього шляху, якщо хочеш знати.
— І не затівав ніяких отих витівок з деревами?
— Я ж сказала, що вів дуже обережно, мамо. Досить уже. Я попросила його триматись білої лінії і все таке, він зрозумів, чого я хочу, і послухавсь. Він навіть намагався не дивитись на дерева. Тато віддав авто до ремонту, між іншим?
— Ще ні. Вони просять чотири сотні, і це лише...
— Мамо, Сеймур же казав татові, що заплатить за все. Немає причини, щоб...
— Добре, побачимо. Як він поводився у машині й узагалі?
— Добре,— сказала дівчина.
— Чи він усе ще зве тебе тим жахливим...
— Ні. Уже інакше.
— Що?
— Та яка різниця, мамо?
— Мюріель, я хочу знати. Твій батько...
— Ну добре, добре. Він кличе мене "міс Духовна Волоцюжка з 1948-го",— сказала дівчина і захихотіла.
— Це не смішно, Мюріель. Це зовсім не смішно. Це жахливо. Насправді це сумно. Коли я думаю як...
— Мамо,— перебила дівчина,— послухай мене. Ти пам'ятаєш ту книжку, що він вислав з Німеччини? Ти знаєш, ті німецькі вірші[2]. Куди я її поділа? Я поперевертала всі...
— Вона у тебе.
— Ти впевнена?
— Звичайно. Тобто, вона у мене. У кімнаті Фредді. Ти полишила її тут, а я не знайшла їй місця у... А що? Вона йому потрібна?
— Ні. Просто він запитував мене про неї, коли ми їхали. Хотів знати, чи я її прочитала.
— Та вона ж німецькою!
— Так, люба. Але яка різниця,— сказала дівчина і поклала ногу на ногу.— Він сказав, що ці вірші написав єдиний великий поет століття. Він сказав, що я могла б купити переклад абощо. Чи вивчити мову, якщо хочеш знати.
— Жахливо. Жахливо. Це справді сумно, що все так. Твій батько казав учора ввечері...
— Секундочку, мамо,— сказала дівчина. Вона підійшла до підвіконня по сигарети, закурила, потім повернулась на ліжко.— Мамо? — сказала вона, видихаючи дим.
— Мюріель, слухай тепер мене.
— Я слухаю.
— Твій батько розмовляв з доктором Сівецкі.
— І?
— Він розповів йому все. Тобто, сказав, що розповів — ти ж знаєш батька. Про дерева. Про ті витівки з вікном. Про ті жахливі речі, що він казав бабусі, коли вона заговорила про свої похорони. І що він зробив з тими чарівними листівками з Бермудів — усе розповів.
— Ну,— сказала дівчина.
— Ну. Той відразу сказав, що армія вчинила справжній злочин, що випустила його зі шпиталю, чесне слово. Він дуже чітко роз'яснив твоєму батьку, що є можливість, дуже велика можливість, сказав він, що Сеймур може повністю втратити над собою контроль. Чесне слово.
— У готелі є психіатр,— сказала дівчина.
— Хто? Як його звати?
— Не знаю. Різер чи якось так. Кажуть, дуже хороший.
— Ніколи не чула про такого.
— Це ще не означає, що він поганий лікар.
— Мюріель, не будь наївна, будь ласка. Ми дуже хвилюємось через тебе. Твій батько хотів учора ввечері послати тобі телеграму, щоб ти поверталась додому, якщо хочеш зна...
— Я не збираюсь зараз повертатись додому, мамо. Тому заспокойся.
— Мюріель. Чесне слово. Доктор Сівецкі казав, що Сеймур може повністю втратити контр...
— Мамо, ми щойно приїхали. Це перший раз я відпочиваю за останні роки, і я не збираюсь усе пакувати і повертатись додому,— сказала дівчина.— У будь-якому разі я б не змогла поїхати. Я так обпеклась на сонці, що насилу можу рухатись.
— Обпеклась на сонці? Ти що, не користувалась "Бронз"[3], тим кремом від засмаги, що я поклала у твою валізу? Я поклала його...
— Користувалась. Все одно обгоріла.
— Це жахливо. А де саме ти обпеклась, доню?