У Ярославль-місто зовсім увечері приїхали. Розштовхав я Іванова, на станцію вийшли, звелів я самовар нагріти. А з міста з цього пароплави ходять, тільки за інструкцією нам на пароплавах возити суворо забороняється. Воно хоч нашому братові вигідніше,— грошей заощадити можна,— та боязко. На пристані, знаєте, поліцейські стоять, а то й наш-таки брат, жандарм місцевий, кляузу підвести завжди може. От панночка й каже нам: "Я, каже, далі на поштових не поїду. Як знаєте, каже, пароплавом везіть". А Іванов насилу очі продер з похмілля,— сердитий: "Вам про це, каже, розмовляти не дозволяється. Куди повезуть, туди й поїдете!" Нічого вона йому не сказала, а мені говорить:
— Чули, каже, що я сказала: не їду.
Відкликав я тут Іванова набік. "Треба, кажу, на пароплаві везти. Вам ще краще: гроші зостануться". Він на це пристав, тільки боїться: "Тут, каже, полковник, то коли б чого не вийшло. Піди, каже, спитайся,— мені, каже, нездужається щось". А полковник недалеко жив. "Ходім, кажу, разом і панночку з собою візьмемо". Боявся я: Іванов, думаю, спати завалиться сп'яну, то коли б чого не вийшло. Чого доброго — втече вона або собі що заподіє,— відповідатимеш тоді. Ну, пішли ми до полковника. Вийшов він до нас. "Чого треба?" — питає. От вона йому й пояснює, та теж і з ним негаразд заговорила, їй би попросити смирненько: так і так, мовляв, зробіть божеську милість,— а вона тут по-своєму: "Яким правом",— каже, ну й інше; усе, знаєте, зухвалі слова виражає, які ви, взагалі, політики, любите. Ну, самі розумієте, начальству це не до вподоби. Начальство любить покору. Одначе вислухав він її й нічого,— ввічливо відповідає: "Не можу, каже, нічого я тут не можу. По закону... не можна!" Дивлюсь, панночка моя знов розчервонілась, очі — мов жарини. "Закон!" — каже і засміялася посвоєму, сердито та голосно. "Так точно,— полковник їй,— закон!"
Признатись, я тут захопився трохи, та й кажу: "Воно так, вашескородіє, закон, та вони, ваше високоблагородіє, хворі". Подивився він на мене суворо. "Як твоє прізвище?" питає. "А ви, панночко, каже, якщо хворі ви,— до лікарні тюремної не бажаєте?" Одвернулася вона і пішла геть, слова не мовила. Ми за нею. Не схотіла в лікарню; та й те треба сказати: вже як на місці не зосталась, а тут без грошей, та на чужій стороні, воно-таки й не доводиться.
Ну, робити нічого. Іванов на мене ж напався: "Що, мовляв, тепер буде; неодмінно через тебе, дурня, обидва відповідати будемо". Звелів коні запрягати і ночі переждати не погодився, так на ніч і виїжджати довелось. Підійшли ми до неї: "Пожалуйте, кажемо, панночко,— коні подано". А вона на диван лягла була,— тільки зогріватись стала. Скочила на ноги, стала перед нами,— випросталась уся,— прямо в нас очима вп'ялась, аж, скажу вам, моторошно на неї дивитися стало. "Прокляті ви", каже,— і знову по-своєму заговорила, незрозуміло. Ніби й по-російськи, а нічого втямити не можна. Тільки сердито та жалісно: "Ну, каже, тепер ваша воля, ви мене замучити можете,— що хочете робіть. Іду!" А самовар все на столі стоїть, вона ще й не пила. Ми з Івановим свій чай заварили, і їй я налив. Хліб з нами білий був, я теж їй урізав. "Випийте, кажу, на дорогу. Нічого, хоч зогрієтесь трохи". Вона калоші надівала, кинула надівати, повернулась до мене, дивилась, дивилась, потім плечима повела і каже:
— Що це за людина така! Зовсім ви, здається, божевільний. Стану я, каже, ваш чай пити! — До чого ж мені тоді прикро стало: і досі, як згадаю, кров так і вдарить в лице. Ось ви не гребуєте ж з нами хліб-сіль їсти. Рубанова пана везли,— штаб-офіцерський син, а теж не гребував. А вона погребувала. Звеліла потім на другому столі собі самовар окремо нагріти, і вже звісно: за чай, за цукор вдвоє заплатила. А всього ж і грошей — карбованець двадцять!
III
Оповідач замовк, і на деякий час у хаті запанувала тиша, порушувана тільки рівним диханням молодшого жандарма та шипінням метелиці за вікном.
— Ви не спите? — запитав у мене Гаврилов.
— Ні, розказуйте далі, будь ласка,— я слухаю.
—...Багато я від неї,— став говорити далі оповідач, помовчавши,— багато муки тоді прийняв. Дорогою, знаєте, вночі, всё дощик, погода люта... Лісом поїдеш, ліс стогоном стогне. її мені й не видно, бо ніч темна, непогожа, хоч око виколи, а повірите,— так вона в мене перед очима й стоїть, ну, до того ж, що от, наче вдень, її бачу: і очі її, і лице сердите, і як вона змерзла вся, а сама все дивиться кудись, наче все думки свої про себе в голові перевертає. Як зі станції поїхали, став я її в кожух одягати. "Вдягніть, кажу, кожуха,— все, знаєте, тепліше". Кинула кожух із себе. "Ваш, каже, кожух,— ви і вдягайте". Кожух, справді, що мій був, та догадався я і кажу їй: "Не мій, кажу, кожух, казенний, по закону арештованим дається!" Ну, одяглася...
Тільки й кожух не допоміг: як розвиднілось,— глянув я на неї, а на ній лиця нема. Зі станції знову поїхали, звеліла вона Іванову на передок сісти. Побурчав він, та не посмів не послухатись, тим більше,— хміль у нього розвіявся трохи. Я з нею поруч сів.
Три доби ми їхали і ніде не ночували. Перше діло, в інструкції сказано: не спинятися на ночівлю, а "в разі великої втоми" — не інакше, як у містах, де є караули. Ну, а тут, самі знаєте, які міста!
Приїхали-таки на місце. Наче камінь в мене з плечей звалився, як місто ми забачили. І треба вам сказати: під кінець вона трохи що не на руках у мене й їхала. Бачу — лежить у повозці не при пам'яті; трусне на вибої воза, то вона головою об поперечину і вдариться. Підняв я її на руку на праву, так і віз; все ж легше. Спершу відштовхнула була мене: "Гетьте! — каже,— не торкайтеся!" А потім нічого. Може, через те, що без пам'яті була... Очі заплющені, повіки зовсім потемніли, і обличчя краще стало, не таке сердите. І навіть так було, що засміється крізь сон і проясніє, тулиться до мене, до теплого б то. Мабуть, їй, сердешній, гарне снилося. Як до міста під'їжджати стали, прийшла до пам'яті, підвелась... Негода минула, сонце виглянуло,— повеселішала...
Тільки з губернії її далі вирядили, в місті в губернському не залишили, і нам же її далі везти довелося, — тамтешні жандарми в роз'їздах були. Як від'їжджати нам, — дивлюся, в поліцію народу набирається: панночки молоді, та панове студенти, видно, з засланих... І всі, наче знайомі, з нею розмовляють, за руку вітаються, розпитують. Грошей їй скількись там принесли, хустку пухову на дорогу, гарну... Провели...