Нарис з 80-х років
І
— Чи скоро станція, ямщик?
— Не скоро ще,— до завірюхи навряд чи доїдемо,— ач, закуржавіло як, сівера йде.
Так, видно, до завірюхи не доїхати. Надвечір стає все холодніше. Чути, як сніг під полозами поскрипує, зимовий вітер — сівера — гуде в темному бору, віття ялин простягається до вузької лісової дороги і похмуро хитається в спадаючій сутіні раннього вечора.
Холодно і незручно. Кибитка вузька, під боки муляє, та ще не до речі шаблі й револьвери провожатих теліпаються. Дзвінок виводить якусь довгу, одноманітну пісню в тон заспівуючій завірюсі.
На щастя — ось і самотній вогник станції на узліссі гудучого бору.
Мої провожаті, два жандарми, брязкаючи цілим арсеналом зброї, струшують сніг у жарко натопленій, темній, закуреній хаті. Бідно і непривітно. Хазяйка прилаштовує у світнику димну лучину.
— Чи нема чого попоїсти в тебе, хазяйко?
— Нічого немає в нас...
— А риби? Річка тут у вас недалеко.
— Була риба, та видра всю поїла.
— Ну, картоплі...
— І-і, батечку! Померзла картопля в нас цього року, вся померзла.
Нема що робити; самовар, на диво, знайшовся. Погрілися чаєм, хліба й цибулі принесла хазяйка в козубі. А хуртовина надворі все лютішала, дрібним снігом у вікна сипало, і часом аж світло лучини здригалось і коливалося.
— Не можна вам їхати буде — ночуйте! — каже стара.
— Що ж, ночуємо. Вам же, пане, поспішати нікуди теж. Бачите — тут сторона яка!.. Ну, а там ще гірше,— вірте слову,— каже один з провожатих.
У хаті все стихло. Навіть хазяйка склала свою прядку з пряжею і лягла, переставши світити лучину. Запала пітьма й мовчання, порушуване тільки рвучкими ударами налітаючого вітру.
Я не спав. У голові, під шум бурі, вставали і летіли одна за одною важкі думки.
— Не спиться, видно, пане? — каже той самий провожатий — "старший",— людина досить симпатична, з приємним, навіть ніби інтелігентним обличчям, моторний, досвідчений у своєму ділі і тому не педант. В дорозі він не вдається до непотрібних утисків і формальностей.
— Еге, не спиться.
Деякий час минає в мовчанні, але я чую, що й мій сусіда не спить,— почувається, що й йому не до сну, що і в його голові бродять якісь думки. Другий провожатий, молодий "підручний", спить сном здорової, але дуже втомленої людини. Часом він щось невиразно бурмоче.
— Дивуюсь я вам,— чути знову рівний, грудний голос унтера,— народ молодий, люди благородні, освічені, можна сказати,— а як своє життя проводите...
— Як?
— Ех, пане! Невже ми не можемо розуміти!.. Досить-таки розуміємо, не в такому, може, житті були і не до цього змалечку привикли...
— Ну, це ви пусте говорите... Був час і одвикнути...
— Невже весело вам? — каже він тоном сумніву.
— А вам весело?..
Мовчання. Гаврилов (будемо так звати мого співрозмовника), видимо, про щось думає.
— Ні, пане, невесело нам. Вірте слову: іншим разом буває — просто, здається, на світ не дивився б... З чого вже це, не знаю,— тільки часом так підступить — ніж гострий, та й годі.
— Служба, чи що, важка?
— Служба службою... Звісно, не гуляння, та й начальство, треба сказати, суворе, а тільки все ж не з цього...
— То чого ж?
— Хто знає?..
Знову мовчання.
— Служба що. Сам поводься акуратно, от і все. Мені, тим паче, додому скоро. З рекрутів я, так строк виходить. Начальник і то каже: "Залишайся, Гаврилов, що тобі робити в селі? Думки про тебе доброї..."
— Залишитесь?
— Ні. Воно, правда, й дома... Від селянської роботи одвик... Харчі теж. Ну і, само собою, поводження... Грубість ота...
— То в чому ж річ?
Він подумав і потім сказав:
— Ось я вам, пане, якщо не поскучаєте, випадок один розкажу... Зі мною був...
— Розкажіть...
ІІ
Пішов я на службу 1874 року, в ескадрон, просто з рекрутів. Служив добре, можна сказати, дуже ретельно, все більше по нарядах: у парад куди, до театру,— самі знаєте. Грамоти добре був навчений, ну, і начальство не обминало. Майор у нас земляк мені був і, як бачивши моє старання,— кличе раз мене до себе й каже: "Я тебе, Гаврилов, на унтер-офіцера представлю... Ти в командировках бував?" — Ніколи не був, кажу, ваше високоблагородіє.— "Ну, каже, наступного разу призначу тебе за підручного, придивишся,— діло не мудре". — Слухаю, кажу, ваше високоблагородіє, рад старатися.
А в командировках я справді-таки не бував ні разу,— от з вашим братом, значить. Воно, хоч, скажімо, діло й немудре, а все ж, знаєте, інструкції треба засвоїти, та й розторопність потрібна. Ну, гаразд...
Через якийсь тиждень кличе мене днювальний до начальника і унтер-офіцера одного викликає. Прийшли. "Вам, каже, в командировку їхати. Ось тобі,— каже до унтер-офіцера,— підручний. Він ще не бував. Глядіть, гав не ловити, справтеся, каже, хлопці, молодцями,— панночку вам везти з замку, політичну, Морозову. Ось вам інструкція, завтра гроші одержуй і з богом!.."
Іванов, унтер-офіцер, за старшого зо мною їхав, а я за підручного,— ось як у мене тепер другий жандарм. Старшому сумка казенна дається, гроші він на руки одержує, папери; він розписується, рахунки ці веде, ну, а рядовий на допомогу йому: послати куди, речі доглянути, те, інше.
Ну, гаразд. Ранком, тільки почало світати ще,— від начальника вийшли,— дивлюсь: Іванов мій уже випити десь устиг. А чоловік був, треба просто казати, не підходящий — розжалували його тепер... Перед очима в начальства— як слід бути унтер-офіцерові, і навіть так, що на інших кляузи наводив, вислужувався. А тільки з-перед очей геть, зразу й закрутиться, і найперше діло — випити!
Прийшли ми в замок, як слід, папір подали,— ждемо, стоїмо. Цікаво мені,— яку панночку везти ото доведеться, а везти призначено нам за маршрутом далеко. По цій самій дорозі їхали, тільки в місто повітове її призначено було, не в волость. От мені й цікаво на перший раз: що, мовляв, за політична така?
Тільки прождали ми так майже годину, поки її речі збирали,— а й речей тих з нею клуночок маленький,— спідничина там, ну, те, інше,— самі знаєте. Книжки теж були, а більше нічого з нею не було; небагатих, видно, батьків, думаю. Тільки виводять її — дивлюсь: молода ще, зовсім дитиною мені здалася. Волосся русе, в одну косу заплетене, на щоках рум'янець. Ну, потім побачив я — бліда зовсім, біла всю дорогу була. І зразу мені її жалко стало... Звичайно, думаю... Начальство, вибачте... дарма не покарає... Значить, зробила якусь то вже причину у цій, у політичній справі... Ну, а все-таки... жалко, так жалко,— просто, ну!