Десь здалека долинув мелодійний дзенькіт, ніби дзвіночки тихо-тихо бриніли. То спускалися з гір отари. Тихо дзюрчали річки, що починалися з вічних снігів, і ледь-ледь плюскотіло блакитне озерце.
Радісна, сама не своя, стрибнула Галя, зірвала білосніжну квітку, піднесла до личка і зачарувалася нею.
Поки зовсім сховалося сонце, вона нарвала цілі купи чарівних квітів...
Закінчився третій день...
Співали гори, річки і сонце — може, то Людина, що керує вітрами, наслала теплих лагідних вітрів? Галя летіла на орлі назад зовсім іншою дорогою. Хоча блищали сніги, та де-не-де виднілися хатинки-станції, проходили люди то на лижах, то з великими альпенштоками — це вони хотіли, напевне, приручити ці дикі гори, щоб ніхто не боявся їх. А коло однієї, трохи більшої хатки, на сніговому майданчику, залитому сонцем, гралися в м'яч хлопчики й дівчатка в трусиках і блакитних майках. То був високогірний табір. Галя підхопила м'яч і кинула його дітям.
— Привіт! — гукнула вона.
— Привіт! Привіт! — закричали діти і замахали руками.— Ми сьогодні вирушаємо брати найвищу гору.
— Не бійтеся! — крикнула Галя і кинула їм білосніжну квітку.
Вони летіли далі, потроху спускаючись все нижче. Де-не-де вони зупинялися, і дівчинка, як весела гірська кізка, стрибала по запашних луках.
— Тепер лети додому, орлику! — сказала вона в долині.— Я встромлю тобі в пера квітку, щоб дідусь знав, що я таки нарвала чарівних квітів, а вниз побіжу сама.
Дівчинка, сміючись, побігла вниз, і всім, хто йшов назустріч, кидала білосніжні квіти. їм же треба було лізти високо в гори, де ще вчора їй було дуже-дуже страшно.
Галя поверталася додому.
Як весело, як радісно стало жити, коли нічого не боїшся! Ах! Тепер вона розкаже всім дітям, голосно розкаже, щоб усі почули, скільки дивного довелося їй побачити і яких сміливих друзів пізнати.
З білих квітів, що залишилися, Галя сплела вінок і наділа на голову.
Вона віддасть їх любому гострому лікареві. Це нічого, що їх мало — їй вистачить!
Вона йшла лісом і співала і сама здивовано прислухалася до свого дзвінкого веселого голосу.
Раптом Галя зупинилася. Край дороги здіймалася висока товста стіна.
"Цікаво подивитися, що там",— подумала Галя. Адже тепер її все цікавило і нічого не було страшно, бо на голові був вінок з чарівних гірських фіалок.
Галя залізла на високе дерево, яке, правда, своїм верхів'ям ледве досягало до кінця стіни. Проте їй було все видно.
Яке страшне, яке дивне місто відкрилося перед дівчинкою.
Там не видно було ні зелені, ні квітів. Маленькі хатки з великими дахами, що насунулися аж на самі підсліпуваті очі-віконця, маленькі дворики з глухими стінами на вулицю.
Сюди давно не заглядало сонце, і навіть вітер намагався обминати це нудне селище, тому рідкі деревця давно-давно посохли і листя їхнє облетіло.
Людей майже не видно було. Зрідка хтось швидко проходив вулицею, а то всі ховалися в своїх хатах, як кроти в норах.
— Та це ж, напевне, місто боягузів! — згадала Галя слова лікаря і хотіла вже злізти і швидше втекти подалі від цього страшного міста. Але в кутку між стінами щось копошилося. Галя придивилася і побачила дітей.
Ой, які страшні, які потворні були ці діти, бо росли без сонця, без свіжого повітря.
Вони боялися глянути в очі старшим, і старші ж привчали їх всього боятися.
— Бідні діти! — стислося серце у Галі.— Невже так і залишаться вони тут і не знатимуть нічого радісного і завжди боятимуться підвести голову?
Ні, соромно піти і не сказати їм ні слова.
— Діти! Доброго ранку! — гукнула Галя дзвінко і кинула їм одну квітку з стіни.
Що сталося з дітьми!
Вони ж ніколи не бачили такої прекрасної квітки, не чули такого свіжого аромату, вони ніколи не бачили такої веселої, чудесної дівчинки.
Діти протягли руки і кричали:
— Дай ще! Іди до нас! Тільки мить вагалася Галя.
"Хіба я не можу? Хіба я боюся?" — подумала вона.
І вона стрибнула з стіни до них. Але з крайнього будинку вибігла людина в довгому чорному вбранні і довгою палицею хотіла відігнати дітей.
— Не бійтеся! Не бійтеся його! — закричала Галя і, зірвавши весь вінок, кинула квіти дітям.
За чорною людиною вибігли ще мешканці страшного міста. Перелякані, вони тягли дітей за собою, але діти
не слухалися їх. Дорослі з люттю виривали квіти і топтали їх.
— Ходімо! Ходімо зі мною! — кричала Галя.— Я відчиню вам ворота. Я вам покажу стільки чудесного! Нічого! Ми нарвемо інших квітів! У нас є ще цікавіше, ніж квіти!
Вона, Галя, сама не знала, що кричала, і дійсно відчинила важкі ворота, і діти побігли за нею, а дорослі стояли остовпівши.
Ця дівчинка з іншого світу була така надзвичайна, до неї страшно було підійти.
І страшно було знову зачинити ворота, і так вони й залишилися розкритими.
А Галя йшла, оточена купою дітей, з щасливими блискучими очима.
— Я покажу вам, як живемо ми,— казала вона,— як у нас весело, і ви вернетеся і поламаєте стіни навколо свого міста і зробите вдома великі вікна!
Вони йшли і співали, і Галя зовсім не звертала уваги на те, що жодної квітки у неї не залишилося.
1936