І раптом блискавкою спалахнула в Марусиковій голові думка: для пропаганди! Антирадянської пропаганди! Щоб надрукувати ці знімки в західній пресі і розтрубити на весь світ: от, мовляв, у яких халупах живуть радянські колгоспники, от які в них занедбані, зарослі бур'янищем садки, городи й подвір'я. Дарма, що ніхто тут уже не живе, що не сьогодні-завтра все це знесуть. Під знімками буде підписано, що нікого вдома нема, бо всі, і старі й малі, з ранку до ночі каторжно працюють на державних ланах, не маючи ні сил, ні часу обробити власну ділянку…
Захлинаючись, пошепки Марусик виклав усе це друзям.
Хлопці якусь хвилю мовчали, вражені цілковитою імовірністю такого припущення.
— І це ж вибрали момент, коли в селі нікого нема — ні людей, ні начальства, — просичав Сашко Циган.
— А ти думав! Бач, які… супери! Це тобі не наш "диверсант" Сергій, на якого ми казна-що думали, а він… Це вже справжні…— Марусик був гордий, що саме йому стрельнуло, що саме він, а не Сашко Циган додумався до такого.
— А той старий, може, й воював на нашій землі. Щось, дуже він упевнено руками розмахує. Наче в себе вдома. Наче все тут знає,— висловив припущення Сашко Циган.
— Точно! — сказав своє слово нарешті й Журавель.
І справді, старий іноземець у ковбойському капелюсі поводився так, наче місцевість йому була добре знайома, і, розповідаючи щось лисуватому, весь час ходив по подвір'ю і щось показував. Раптом старий зупинився, рвучко зняв з голови капелюх і підніс до очей руку.
Хлопці здивовано перезирнулися. Плаче він, чи що?
Але то було всього лише мить.
Старий знову надів капелюх, підійшов до машини, одкрив багажник, і вони з лисуватим почали порпатися в багажнику, щось перекидаючи і дістаючи.
Скориставшися з того, що невідомі стояли до них спинами, хлопці один за одним, скрадаючись попід придорожніми кущами, підбігли ближче і зайняли зручний спостережний пункт — за старим парканом, неподалік від подвір'я, де були чужаки.
Придався недавній досвід — саме звідси вони стежили за Бобинцем і Бобешком.
Прибулі тим часом дістали з багажника два розкладних стільці, газову плитку з балоном, каструлю, чайник, велику білу сумку-холодильник з продуктами, разклали це все на землі і заходилися готувати сніданок.
Потім старий ще за чимось поліз у багажник і, перекладаючи в ньому речі, витяг широку гостролезу лопату з червоним держаком.
І тут…
— Ой! — стиха ойкнув Марусик і одразу затулив рукою рота. — Ой, хлопці!.. — зашепотів він схвильовано. — А може… може, вони як ота місіс Гапка… і… і Фішер?
Хлопці пороззявляли роти.
…Тут я змушений перервати свою розповідь і разом з вами перенестися у минуле, років на двадцять назад, коли ні вас, ні наших героїв ще не було на світі, а Липки ще не були безлюдні, як тепер… Тоді сталася тут пригода, про яку люблять розповідати на посиденьках наші гарбузянці і яку, звичайно, Марусик, Журавель і Сашко Циган прекрасно, в усіх подробицях знали змалку, бо чули безліч разів.
Але, оскільки ви її ще не чули, я дозволю собі вам переповісти.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому йдеться про справи далекі і навіть дуже далекі як у часі, так і в просторі
…По сусідству з дідом Коцюбою жила тоді родина Бойків — Петро Васильович, його дружина Катерина Семенівна та їхня дочка Люба, вісімнадцятилітня чорноброва красуня.
Петро Васильович був знатний механізатор, передовик, портрет його висів на Дошці пошани. Катерина Семенівна, доярка, змагалася з чоловіком і частенько, бувало, красувалася на Дошці пошани поряд з ним. Люба трудової слави батьків ще не досягла, але і її портрети раз у раз з'являлися на сторінках районної газети (не стільки, правда, через показники в праці, скільки через те, що фотокореспондент був у неї закоханий).
Одне слово, сім'я Бойків була відома на всі Гарбузяни.
І от раптом, як грім серед ясного неба, облетіла Гарбузяни несподівана новина: до Петра Васильовича їде з Америки в гості сестра.
Петро Васильович ходив розгублений, Любу кореспондент перестав фотографувати, а Катерина Семенівна нищечком навіть плакала.
— Міліонерша… А… Звичайні бідні люди за океан у гості не літають. Один квиток на літак тисячу доларів коштує. Мені швейцар з "Інтуриста" говорив. Я знаю. Точно. Немає жодних сумнівів. Міліонерша!.. Я в таких справах ніколи не помиляюсь. У мене нюх! — казав Тимофій Гузь, далекий родич Степаниди Неварикаші, який приїхав на тиждень погостювати і вже третій місяць жив на її харчах.
І пішло, поповзло по селу: "Міліонерша… Міліонерша… Ач, рідна сестричка передовика — міліонерша! Акула капіталізму!.. Ай-яй-яй!"
— Та не рідна! Двоюрідна, — пояснювала Катерина Семенівна. — Та й то не дуже. їхні батьки були по батькові тільки рідні. Дід їхній Стефан сам з Львівщини. Сім'ю там мав. Але жінка молоденькою від сухот померла, сипка лишивши, Гапчиного тата… А наш Бойко вже від другої, тутешньої…
— А як же він сюди потрапив, Стефан той? Тоді я? Львівщина була, здається, за кордоном, під Австро-Угорщиною.
— А він учився у Львові, у Вищій політехнічній школі… Познайомився там з українським поміщиком Танцюрою. І той забрав його до себе управителем.
— То дід Петра Васильовича на минуточку, значить, управитель? Експлуататор трудового селянства. Хе-хе-хе! — підхихикував Гузь.
— Управителем він десь тільки рік усього й був. А тоді оженився на простій селянці-красуні, поставив тут шинок і став шинкарювати.
— Теж непогано! Мав, значить, на минуточку шматок хліба з маслом. Не голодував.
— Сам-то не голодував. А от жінка й синок, Василь, батько мого Петра, не повірите, майже голодували. Той Стефан був такий скнара, такий скупиндря, якого світ не бачив. Жінка в нього жила гірше наймички…
— Стривайте, а як же Гапка в Америку потрапила?
— Та пише: під час окупації фашисти у Германію завезли. Опинилася в американській зоні. Батьки від бомбьожки загинули, хата згоріла, вертатися, здалося, нікуди. Вийшла в Германії заміж за поляка, в якого були родичі в Америці…
— І тепер, бідненька, міліонерша… А що? Раз може собі дозволити на минуточку гайнути в гості з Америки до нас, то вже ж копійчину має. І не малу!
— Не знаю, чужих грошей не лічу…