Отак, співаючи і один одного підбадьорюючи, дружно працювали ми і не помічали, як минає час.
"Досить, хлопці! Відпочиньте! Молодці! — почувся раптом голос тітоньки Незабудь. — Усе гаразд. Рівно доба. Через десять хвилин повертається з відрядження Мить Митьович. Відпочивайте".
Тільки тепер відчули ми, як потомилися. Мов снопи повалились на землю. Ми лежали, і то було блаженство. Яке ж то щастя відпочивати після важкої роботи! Ледар, який вилежується на всі боки, ніколи того щастя відчути не зможе.
І от, немов з-під землі, виріс перед нами Мить Митьович.
Хить-хить! — весело хитався галстук-маятник. І в такт йому весело підморгували нам по черзі очі Володаря Часу — то ліве, то праве.
"Порядок! — сказав Мить Митьович. — Ну, а тепер на дачу "Три погибелі". Вчорашнього дня лишилося чотири години п'ятнадцять хвилин дев'ятнадцять секунд. Не будемо чекати, перескочимо їх".
Він із скреготом перекрутив стрілки хронометра майбутнього, що, як ви пам'ятаєте, був у нього на лівій руці, і… Ми вже стояли на галявині перед трьома хатками, де жили Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Безсмертний.
Було темно. В небі мерехтіли зірки. І лише місяць упівповні осявав сріблястим світлом галявину.
"Тсс! — прошепотів Мить Митьович. — Зараз нуль годин одна хвилина. Всі сплять. Я навмисне привів вас опівночі, щоб можна було непомітно переставити стрілки Кощієвого годинника".
Над дверима кожної хатки, як я вам уже колись казав, висів годинник, що показував час, а також число, день тижня, місяць і рік.
Мить Митьович навшпиньки підійшов до будиночка Кощія Безсмертного, підняв руку з часометром, на якому були зафіксовані оті двадцять чотири години нашого світлого часу, приставив до годинника, і стрілки його враз швидко закрутились у зворотний бік. Зробили два повних оберти і завмерли. Одночасно замість цифри 14 вискочила цифра 13, а замість слова "п'ятниця" — слово "четвер".
"Порядок! — усміхнувся Мить Митьович. — Ну, а тепер сховаймося в кущі і переведемо хронометр майбутнього на ранок".
Ми причаїлись у кущах край галявини, і Володар Часу із скреготом перевів стрілки годинника на правій руці.
І одразу засяяло в небі сонце, і ліс наповнився пташиним гомоном і співом.
Двері будиночка із заґратованими вікнами розчинилися, і на ґанок вибіг у спортивному костюмі Кощій Безсмертний, бадьоро наспівуючи:
Фізкульт-ура! Фізкульт-ура!
На зарядку нам пора.
На зарядку нам по… по… по…
То він раптом глянув на годинник і, мов зіпсована пластинка, повторював одне й те саме…
Потім протер очі й часто-часто закліпав ними:
"Що таке? Сьогодні ж чотирнадцяте, п'ятниця. Сьогодні ж моє весілля. А на годиннику тринадцяте, четвер… Може, я ще не прокинувся, ще сплю?"
Він ущипнув себе за носа.
"Ой! Не сплю".
І раптом злякано заверещав і заплакав, як дитина:
"І-а-а-а! І-а-а-а!.."
У хатинці на курячих лапках і в хатинці з протипожежним Щитом розчинилися вікна, і з них вистромились заспані скуйовджені Баба Яга і Змій Горинич:
"Що таке?"
"Де горить?"
Але Кощій Безсмертний тільки верещав і розмазував сльози по неголених щоках.
"Та що таке?"
"Що трапилося?"
Кощій Безсмертний мовчки показав пальцем на свій годинник.
Змій Горинич і Баба Яга подивилися, потім, витягнувши шиї, глянули на свої годинники.
"А-а, ясно", — мовив Горинич.
"Зіпсувався, — сказала Яга. — Відстає на цілу добу".
Очі Кощія спалахнули:
"Та ви що? Це ж вічний годинник! Хронометр безсмертя! На транзисторах. Він не може зіпсуватися. Це ж не те, що ваші будильники-чортопхайки".
"Ану вас! Усе у вас, Кощій Кощійович, завжди вічне, безсмертне, все не може зіпсуватися. Аж бридко. А бач, і зіпсувався. І я дуже рада, ото щоб ви знали і не нахвалялися! Хи-хи!" — Баба Яга захихикала, трясучи головою і дзьобаючи себе носом у підборіддя.
"Ах, рада? — скипів Кощій. — Може, це ти й підстроїла, кривобока?!"
"Брате! — обернулася Баба Яга до Змія Горинича. — Він мене ображає! Захисти!"
Змій Горинич випнув уперед підборіддя й підступив до Кощія:
"Ображаєш? Сестру? Дівчину! Ху!"
І він хукнув полум'ям просто Кощієві в обличчя.
Та Кощій легко збив полум'я рукою і сказав:
"І ти, зміюка, з нею заодно!"
Кощій схопив з протипожежного щита вогнегасник і тріснув ним Змія по голові.
Змій крекнув і знову хукнув на Кощія. Та промахнувся, і полум'я шугнуло на Бабу Ягу. На її голові затріщало волосся, і запахло смаленим.
"Ой! Моя зачіска! Ти що?!" — Баба Яга схопила з землі ступу і швиргонула її у Змія Горинича.
І знялася веремія.
"А тепер швидше, — сказав Мить Митьович. — Поки вони б'ються, вони нічого не бачать. А Кощій забув замкнути двері. Вперед!"
Ми кинулися до розчинених дверей хати Кощія. Вскочили всередину. У кутку на підлозі лежала зв'язана Тайфун Маруся.
"Хлопці!" — радісно усміхнулася вона…
І…
Журавель замовк.
— Що? — нетерпляче спитав Марусик. Журавель зітхнув:
— І… я прокинувся.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
в якому починається підготовка до прийому. "Ви ж мені — як батько рідний!" Де ж усе-таки Тайфун Маруся? Голова на велосипеді. "Їдуть!.. Їдуть!.. Їдуть!.."
— Як?! — Марусик отетеріло закліпав на Журавля.
— А так… Як усі прокидаються. Очі розплющив та й усе.
— Та ну тебе з твоїм сном! — розсердився Сашко Циган. — Не міг ще хвилинку зачекати, не прокидатися. То що, так ми й не визволили її?
— Ну, як це не визволили? Мабуть, визволили… Звичайно, визволили, — Журавель відчував себе винним.
— О! Дивіться! Хтось сюди їде, — сказав Марусик.
По дорозі швидко наближалася автомашина — колгоспівський "бобик". Біля гаю "бобик" звернув з дороги, під'їхав прямо до хлопців і спинився. З переднього сидіння важко, як мішок з картоплею, вивалився бригадир Бобешко. За ним, повільно витягаючи свої довгі ноги з машини, виліз Бобинець.
За ними, крекчучи, полізли з заднього сидіння їхні жінки — тітка Вустя (Бобешкова) і тітка Настя (Бобинцева). Спершу вилізли самі, потім почали витягати якісь корзини, кошики й клумаки.
Бобешко повернувся усім тулубом до хлопців:
— Ану киш звідси, комашня!
І зробив ледь помітний лінивий рух рукою. І оцей короткий рух був образливіший для хлопців за будь-що, стільки в ньому було зневаги.
Вони вчора це все встановлювали у поті чола, а тепер їх— киш!