Іду я, і враз помічаю, що то не ліс уже, а довгий темний коридор, у кінці якого ледь прочинені двері і від них довга смужка світла. Підходить кицька до дверей, лапою відчиняє:
"Будь ласка! Заходь!"
І я заходжу у сяючий вогнями палац, розкішний, як станція метро. Дивлюсь — по ескалатору спускаються до мене, побравшись за руки, двоє. Я одразу пізнаю, що то цар Добрило й цариця Злагода.
Тільки обоє вони в дублянках, хоч у палаці зовсім не холодно. На цареві бачу, бо дублянка розстебнута, як ти правильно, Цигане, казав, сорочку в арифметику. А на цариці, тут уже вибачай, не квітчасте плаття, а джинси, як на отій режисерші-кіношниці, пам'ятаєш, Журавель… Ну, ясна річ, у золотих коронах.
Спускаються цар і цариця до мене й одразу… Цар мене обіймає, цариця цілує. Я хочу ухилитися, та куди там.
"Ходімо, синку, ми покажемо тобі твої володіння".
І, обнявши мене з двох боків за плечі, повели залою, схожою на величезний універмаг.
От під стіною стоять автомашини — спершу "Чайка", потім "Волга", "Лада", "Жигулі", "Москвич", "Запорожець"…
"Це все твоє, твоє…"
От мотоцикли, моторолери, мопеди, велосипеди, самокати… Далі моторні човни. Там яхти з білими вітрилами.
"Це все твоє, твоє…"
Спорттовари — від футбольних м'ячів "танго" до повного хокейного реманенту.
Культтовари — від кольорового плоского телевізора майже на всю стіну до електронного годинника найновішої марки.
Одяг — верхній, нижній, літній, зимовий, демісезонний… Усіх кольорів, які тільки є в природі!
І через кожні кілька кроків — кіоск: один з морозивом — п'ятнадцять сортів. Другий з "пепсі-колою", лимонадом і соками фруктовими. Третій з цукерками, шоколадками, горіхами, апельсинами, мандаринами, бананами…
"Це все твоє, твоє… Бери, куштуй!"
Не втримавсь я, хлопці, узяв одну цукерку. Смачнюща — страх! Умерти можна! Запив її "пепсі-колою". Взяв іншу. З лікером усередині. Аж дух перехопило!
Відділ іграшок. Заводних, механічних, електричних…
Я рота розкрив і тільки головою кручу на всі боки.
"Це все твоє, твоє…" — усміхаються лагідно цар з царицею.
"І що, — думаю, — той Сашко Циган від них хотів? Чого нарікав на них? Такі симпатичні обоє. Такі добрі, такі лагідні. Чого, — думаю, — йому треба було?.. Правильно вони його поросям назвали. Так ставитися до тих, хто безкорисливо робить тобі добро, — таки неподобство. І більш нічого. Отак, — думаю, — ми іноді й до батьків ставимося. Вони для нас — усе, а ми їм— ніякої вдячності і поваги".
"Спасибі,— кажу, — вам, товариші, царю Добрило і царице Злагода. Тільки за що ж це мені таке? Чим я заслужив?"
"Заслужив!" — вигукнув цар.
"Заслужив, ще й як!" — повторила цариця.
"Ти ж такий гарний хлопчик".
"Такий добрий, розумний".
"А що, — думаю, — правильно! Я такий!" Хто ж про себе інакше подумає?
Раптом відчуваю, що мені у грудях пече і хукнути хочеться.
Тримавсь я, тримавсь, тоді не втерпів — хукнув. А з рота полум'я як жухне — жжух!..
Ой леле! Що ж це таке? Може, то від цієї цукерки з лікером?
"Ой, — думаю, — як незручно!.. Цар і цариця розгніватися можуть".
І пучками рота затуляю. А вони наче й зраділи навіть.
"Хукай, синку! Хукай, любий!"
"Вогонь з рота — це здоров'я".
"А й справді,— думаю, — чого це я? Вірно! Вогонь з рота — це здоров'я".
І знов хукнув. І знову з рота, наче з паяльної лампи, на півметра полум'я.
"Ах ти ж наш синочок!"
"Ах ти ж наш дорогенький!" — милуються на мене, руками сплескують.
"От тільки на тобі вогнегасник. А то ж усі речі цінні попалиш. Жаль буде. — І цар Добрило припасував мені за плечем вогнегасника. — А тепер ми тебе з твоїми старшими братами й сестричкою познайомимо".
Дивлюсь — спускаються по ескалатору троє: тітка і двоє дядьків. Тітка страшнюча — з довгим, аж до підборіддя, носом, з рота два кривих зуби стирчать. Один дядько з червоним носом, зеленими очима, за плечем вогнегасник. Другий — огрядний, з черевцем і з довгими кістлявими руками. А на руках пазуристі гачкуваті пальці.
Спустилися всі троє і — до царя й цариці. Обніматися.
"Здрастуйте, татусю!"
"Здрастуйте, мамусю!"
Цар і цариця усіх перецілували та й кажуть:
"Познайомтеся, от ваш молодшенький братик. Марусик-
Горюсик".
Першою кинулася до мене тітка.
"Ой братику! Ой Горюсику! Яка я рада!" — і дві подряпини від зубів, цілуючи, на моїй щоці залишила.
Потім отой з вогнегасником:
"Палкий привіт! Ху!" — все волосся мені з лівого боку обсмалив.
А тоді вже череватий з кістлявими руками:
"Тридцять три вісімнадцять! Дуже ти, брате, вчасно нагодився. У мене ж сьогодні весілля. Ага! Женюсь! Поздоров, брате! Дівчину беру — золото! Гарна, розумна, симпатична, все вміє, все може… Користується повагою в колективі… Ну, просто…"
Ой леле! Та це ж Баба Яга, Змій Горинич і Кощій Безсмертний!
Серце в мене так і впало.
"Тайфун Маруся…" — ледь чутно прошепотів я.
"А звідки ти знаєш?" — підозріло глянув на мене Кощій.
"Та я… я ж рятувати її прийшов", — не знаю й сам, як вирвалося в мене.
Кощій Безсмертний скривився, наче оцту скуштував:
"Що-о?! — і до царя й цариці сердито — Що це ви мені за брата підсунули, який хоче зробити мені таку капость?"
Цар і цариця винувато заусміхалися:
"Та що ти, синку! Що ти! То він пожартував".
"Він же ще не дозрів, не встиг. Десять хвилин, як тільки вогнем хукати став".
"От ми його у золоту вежу посадим, він і достигне".
"Усе буде гаразд".
Кощій брови насупив:
"Дивіться!";
І всі троє зникли. Наче їх і не було. Тільки що стояли, і раптом — раз! — наче корова язиком злизала.
А цар і цариця підхопили мене попід руки:
"Ходімо, синку!"
"Ходімо, любий!"
Говорять лагідно, усміхаються ніжно, а руки як обценьки. Вхопили так, що й не вирвешся. Поставили мене на ескалатор, і потарабанив він нас нагору.
Глянув я — ескалатор довгий, кінця не видно. Та, мабуть, якийсь швидкісний. Бо не встиг я й озирнутися, як ми вже були нагорі.
Дивлюсь — кругла кімната. Підлога золота, стіни золоті, стеля золота. Кругленькі вікна, а на них золоті грати. І ніякої обстановки. Сісти навіть ніде.
"Тут тобі буде дуже зручно", — каже цар.
"Прощай", — каже цариця.
Раз! — і зникли обоє.
Підійшов я до вікна. Земля десь далеко внизу, наче з десятого поверху дивлюсь.