І Бобешко перевальцем, важкою своєю ходою подався в гай, зник за деревами. Сергій похмуро мовчав.
— Мда… — прошепотів Марусик. — Ситуація…
— Хоч би там що, а мені жаль Липок, — зітхнув Журавель. — І діда Коцюбу жаль. Усе життя тут прожив і раптом…
— Жаль, звичайно, — прошепотів Сашко Циган. — Але… Він не встиг договорити, бо в цю мить, наче з-під землі, з'явилася Тайфун Маруся. Горщика з медом у неї вже не було. В руках вона тримала букет волошок.
— О!.. — роззирнулася вона на всі боки. — А… де дідусь? Сергій ніяково усміхнувся:
— У хаті… Замкнувся.
— Чого це? — здивувалася Тайфун Маруся. — Ти що — образив його?
— Та не я… — почервонів Сергій.
— А хто?
— Та от, виявляється, весь оцей куток зносити будуть. І гай теж. Переорюватимуть під поле. Комсомол у курсі?
— Н-ні… Не в курсі…— тепер уже почервоніла Тайфун Маруся.
— Дід засмутився, звичайно. Не хоче нікуди йти звідси. Та й справді жаль. Такий гай вирубувати! — Сергій потроху розпалювався. — Тут же є дерева, яким років сто, не менше. А липа доживає іноді до п'ятисот, а то й до тисячі років. Невже не можна якось?..
— Н-не знаю, — винувато опустила голову дівчина.
— Я розумію, посівні площі треба, звісно, розширювати, треба, звісно, боротися за кожен гектар орної землі. Але нищити таку красу! ЇЇ ж відновити потім життя людського не вистачить…
— А хто дав розпорядження?
— Та приїхав бригадир Бобешко. Он він іде. З гаю, важко одсапуючись, виходив бригадир. Тайфун Маруся кинулася до нього.
— Невже є рішення правління вирубувати гай? — дзвінко вигукнула вона.
— О! Турист уже наговорив, — Бобешко кинув злий погляд на Сергія. — Та що ти слухаєш того київського дармоїда?! Що він у наших справах тямить. Він хліб тільки їсти вміє. А як той хліб робиться, він і гадки не має. Такі тільки воду каламутять…
І Сергій, і Тайфун Маруся хотіли щось сказати, але бригадир одвернувся від них, бо саме в цю мить під'їхав і різко зупинився біля дідових воріт колгоспівський "бобик".
— Ну що? — рушив Бобешко назустріч шоферові, який уже вилазив з машини. Вигляд у шофера був невпевнений. — Ну що? — повторив Бобешко, підходячи до Бобинця.
— Та… Голова сказав: діда поки що не чіпати.
— Чого? — обличчя Бобешка витягнулося.
— Секретна інформація… — Бобинець зиркнув на Сергія і Тайфун Марусю, схилився до бригадира і зашепотів йому щось на вухо.
— Та ти що?! — вражено розкрив рота Бобешко.
— Іменно! — хитнув головою Бобинець. — Умовивід! Абсолютно!
— Оце так да… — тільки й спромігся бригадир.
— Нема питань!
— Поїхали! — і навіть не глянувши більше на Тайфун Марусю й Сергія, Бобешко сів у машину.
"Бобик" форкнув, розвернувся й помчав геть. Хлопці тільки здивовано провели його очима. Вони нічого не розуміли.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому вже Сашко Циган розповість вам про свій сон і про ті неймовірні дива, що він у ньому бачив
Увечері Сашко Циган вирішив поговорити з татом. Усе-
таки тато теж бригадир, мусить знати, що воно й до чого. Але… Тато чогось явно знітився.
— Та чув я, начебто були такі розмови. Але конкретної, як мені здається, вказівки не було. По-моєму… Видно, йому незручно було перед сином, що він, бригадир, був не в курсі такого важливого заходу.
До того ж у бригадира Непорожнього (Сашкового тата) з бригадиром Бобешко були складні стосунки.
Бобешко любив першим виступати на зборах із запальними промовами і в тих промовах завжди різко критикував інших бригадирів, через що їм уже було важко критикувати його, Бобешка, бо якось незручно критикувати того, хто тільки-но критикував тебе. Отже, розмови з татом не вийшло. Сашко довго не міг заснути. Думки його стрибали й плуталися. То виникали дід Коцюба, Сергій, Бобинець, який каже:
"Секретна інформація…" — і шепоче щось на вухо бригадирові. І бригадир аж надувся весь — от-от вибухне. Що ж то за секретна інформація, яка так вразила Бобешка? То згадувався раптом дивний сон Журавля. Змій Горинич. Баба Яга. Кощій, який украв Тайфун Марусю, щоб оженитися на ній. І Володар Часу Мить Митьович Тік-Так… Останні його загадкові слова: "Є один вихід. Треба…" і — Сашко не помітив, як і заснув.
…Прокинувся він з таким почуттям, наче сталося щось неймовірне. І справді…
Марусик і Журавель одразу помітили незвичайний стан свого друга.
— Що таке? — спитав Марусик. — Що сталося? — спитав Журавель — Нічого… — якось загадково усміхнувся Сашко Циган.
— Не обманюй, — сказав Журавель. — Ти ж не вмієш, — сказав Марусик.
— Просто… — Він знову загадково усміхнувся. — Знаєте, як звуть того чорного кота? — Якого?
— Того, що тобі, Журавель, наснився учора.
— Як? — здивовано кліпнув Журавель. — Лаврентій.
— Хто тобі сказав? — ще більше здивувався Журавель.
— Бровко. Марусик і Журавель перезирнулися.
— Ти що? Того? — Марусик покрутив біля скроні пальцем.
— Ні… Просто сон мені сьогодні приснився. Наче продовження твого сну, Журавель.
— Та ну? — вигукнув Журавель. — Ану давай! Давай-да-
вай! Розказуй!
— Ви ж знаєте, я свої сни ніколи не пам'ятаю. А цей так чітко запам'ятався, ніби в кіно бачив. Так от. Сниться мені, що сиджу я в садку й сумую…
— Сам? — спитав Марусик.
— Сам.
— Тому й сумуєш. Нас же там не було? Правда? — усміхнувся Журавель.
— Я ж тобі не снився, чого ж ти мені мусиш сниться… Ото сиджу я в садку й сумую. Підходить до мене Бровко. Морду мені на коліна поклав, у очі зазирає. Потім усміхнувся:
"Не сумуй, друже… Все буде гаразд".
І те, що він людською мовою говорить, ніскілечки мене не дивує. Він же, знаєте, розумніший за деяких наших однокласників.
"Ти ж хочеш піти Тайфун Марусю визволяти, — далі веде Бровко. — А для цього тобі кіт Лаврентій потрібен".
"Точно", — кажу я, наче давно знаю, що того чорного кота звати Лаврентій.
"Так чого ж ти мовчиш? — каже Бровко. — Лаврентій — мій добрий приятель. Зараз гукнем його. Оно він літає. Гав-
гав!"
Дивлюсь — чорний ворон з неба летить. Крилами залопотів, сів біля нас, на чорного кота обернувся.
"Привіт, Бровко! Що таке?" — людською мовою каже.
"Та от другові й хазяїнові моєму ти потрібен. З якого приводу, сам знаєш".
"Нема питань! — каже кіт Лаврентій. — Ходімо!"
Хвіст трубою — і почалапав не поспішаючи. Я — за ним. Ідемо-йдемо ми садком нашим, а садок ніяк не кінчається. Довго йшли. Раптом бачу — виходимо на подвір'я. Хата. Вікна навхрест дошками забиті. О! Та це ж Липки! Третя від діда Коцюби хата, де ми у війну грали. Я й не знав, що наш садок переходить у липківські садки і що вони — наче один великий сад…